Читати книгу - "Маятник Фуко"

Тепер я веду тебе на край отвору, пестячи твою шию й потилицю, а ти горнешся до мене, насолоджуючися сценою, я кажу тобі: — Ти задоволена своїм Рокамболем, моє недоступне кохання?

І поки ти любашно киваєш і усміхаєшся, пускаючи слинку, я непомітно стискаю пальці, що ти робиш, коханий, нічого, Софіє, я вбиваю тебе, тепер я — Джузеппе Бальзамо, і більше тебе не потребую. Полюбовниця Архонтів гине, тонучи у водах, Лючано ударом леза підтверджує вирок моєї безжалісної руки, і я кажу йому: — Можеш тепер піднятися, мій вірний слуго, моя пропаща душо, — а коли він піднімається, підставляючи мені спину, я встромляю йому між лопатки тонкий стилет із трикутним лезом, який майже не залишає шраму. Він падає, я закриваю ляду, ось і все, я покидаю халупу, а тим часом лише мені відомими переходами вісім тіл пливуть до Шатле. Я повертаюся до свого помешкання в передмісті Сент-Оноре, дивлюся на себе у дзеркало. Ось воно, кажу я собі, я — Цар Світу. Зі свого порожнистого шпиля я паную над усесвітом. Іноді моя могутність викликає в мене памороки в голові. Я велитель енергії. Я хмільний від влади.

На жаль, помста життя не забарилася. Багато місяців опісля, у найглибшій крипті замку Томар, я, володар таємниці підземних течій і велитель шести священних місць тих, хто був Тридцятьма Шістьма Невидимими, останній з останніх тамплієрів і Невідомий Зверхник усіх Невідомих Зверхників, маю здобути руку Чечілії, андрогінки з льодяними очима, з якою ніщо вже мене не розділяє. Я віднайшов її через багато століть після того, як її забрав у мене чоловік із саксофоном. Тепер вона хистко ступає по оперті лавки, блакитна й білява, і я ще не знаю, що таїть повітряний тюль, який огортає її.

Каплиця викопана у скелі, над вівтарем висить бентежне полотно, на якому зображено муки приречених у надрах пекла. Обабіч мене похмуро стоять декілька ченців у каптурах, але мене, зачарованого іберійською фантазією, це не турбує…

І тут — який жах — полотно підноситься, а за ним, наче величний витвір якогось Арчімбольдо печер, постає ще одна каплиця, у всьому подібна до тієї, в якій стою я, і там, перед ще одним вівтарем навколішки стоїть Чечілія, а поруч із нею, — льодяний піт перлить моє чоло, волосся стає дибки в мене на голові, — хто ж там стоїть, глузливо хизуючися своїм шрамом? Той Інший, справжній Джузеппе Бальзамо, якого хтось звільнив із льоху в замку святого Лева! А я? Саме в цей мент найстарший із ченців знімає каптура, і я впізнаю жаску посмішку Лючано, котрий хтозна-яким способом уник мого стилета, стоку, кривавої твані, яка повинна була затягти його, вже трупа, у мовчазну глибінь океанів, і який перейшов на бік моїх ворогів, спраглий справедливої помсти.

Чепці звільняються від своїх ряс і постають передо мною, заброньовані в лати, дотіль невидимі, з пломенистим хрестом на білосніжному плащі. Це — тамплієри з Провену.

Вони хапають мене, примушують повернути голову, і за моєю спиною виринає кат із двома звироднілими помічниками, мене примушують зігнутися і вогняним тавром посвячують мене у вічну здобич тюремника, підла посмішка Бафомета назавше витиснена на моєму плечі — тепер я розумію навіщо, щоб замінити мною Бальзамо в замку святого Лева, точніше, щоб я зайняв місце, призначене мені одвічно. Але мене упізнають, кажу я собі, і оскільки тепер усі вважають, що я — це він, а він — приречений, хтось таки прийде мені на поміч — принаймні мої спільники, — не можна замінити одного в’язня іншим, щоб ніхто не помітив, ми ж живемо не в часи Залізної Маски… Марна надія. Умить я починаю все розуміти, а тим часом кат згинає мою голову над мідною мискою, з якої підносяться зеленкуваті випари… Вітріоль!

Мені кладуть на очі шматок тканини, а обличчя штовхають назустріч цій ненажерливій рідині, біль нестерпний, гострий, шкіра моїх щік, носа, вуст, підборіддя зморщується, злущується — достатньо однієї миті. Коли мою голову підносять, смикнувши за волосся, моє обличчя вже годі впізнати — проказа, віспа, невимовна ніщота, прослава відразливості, я повернуся до льоху, як повертаються туди багато втікачів, які мали відвагу спотворити своє обличчя, аби їх не спіймали. Ах, безсило волаю я і, як говорять оповідачі, з моїх спотворених вуст злітає одне слово, один стогін, один крик надії: Відкуплення! Але відкуплення від чого, друзяко Рокамболь, ти добре знав, що не повинен був лізти в головні герої! Тебе було покарано, і твоїми ж власними методами. Ти кпив собі з тих, хто описує ілюзії, а тепер — бач — сам пишеш, вважаючи машину своїм алібі. Ти обманюєш себе, твердячи, що ти лише глядач, бо можеш прочитати слова на екрані, начебто вони належать комусь іншому, але ти потрапив у пастку, а тепер намагаєшся залишити сліди на піску. Ти наважився змінити текст усесвітнього роману, а всесвітній роман втягнув тебе у свої перипетії і душить у своїй фабулі, яку вигадав не ти.

Краще б уже ти залишався на своїх островах, Конопляний Джиме, а вона вважала тебе мертвим.

98

Націонал-соціалістична партія не толерувала таємних товариств, адже сама була таємним товариством, зі своїм великим магістром, зі своєю расистською гнозою, зі своїми обрядами та втаємниченнями.

(René Alleau, Les sources occultes du nazisme, Paris, Grasset, 1969, p. 214)

Гадаю, саме тоді Альє вислизнув з-під нашого контролю. Бельбо висловився саме так, кажучи це надмірно байдужим тоном. Я знову приписав це його ревнощам. Охоплений мовчазною манією з приводу влади Альє над Лоренцою, він, натомість, голосно іронізував із впливу, який здобував Альє над Ґарамоном.

Можливо, це була також наша вина. Альє почав зачаровувати Ґарамона майже рік тому, з часів алхімічного свята у П’ємонті. Ґарамон довірив йому картотеку АВК, щоб Альє вибрав нових жертв для збагачення каталогу Розкритої Ісіди, він радився з ним уже щодо кожного рішення і, безперечно, надсилав йому щомісячний чек. Ґудрун, яка періодично здійснювала розвідку в глибині коридору, за скляними дверима, що вели у стерильне царство видавництва «Мануціо», іноді говорила нам стурбованим тоном, що Альє практично отаборився в кабінеті пані Грації, диктує їй листи, приводить у кабінет Ґарамона нових відвідувачів, словом — і тут злість віднімала в Ґудрун ще більше голосних — поводиться, наче в себе вдома. Справді, ми повинні були запитати себе,