Читати книгу - "Історія України-Руси. До року 1340"

class="p">Взагалї право Руської Правди має виразні слїди довгого й старанного вироблювання. Уже в сї часи — кінця XI і початку XII в. ми знаходимо в нїм виразно зазначені поступові напрями, що підіймають ся над матеріалїзмом примитивного права (вчислюваннє або невчислюваннє вини, оцїнка напруження злого замислу, погляд на характер спадщини). Деякі-ж прикмети — як нпр. високо поважаннє до гідности чоловіка (що правда — ще свобідного тільки), що виявляєть ся в браку кар на тїлї і в карах за самовільний арешт, розвинене понятє чести, що каже гірше карати образливі для чести чоловіка вчинки, як матеріальні чи фізичні шкоди, як печаливість про правну охорону чужоземцїв, і т. и., дають йому дуже похвальне з культурного погляду сьвідоцтво й високо підіймають його нпр. над пізнїйшим московським правом, що вийшло з нього, але під впливом нового державного процесу занедбало деякі благородні прикмети давнього руського права.

Примітки

1) Лїтературу див. в прим. 28.

2) Нпр. уставляючи кару 5 лїтр срібла за удар, умови (Олегова § 5, Ігорева § 14) покликують ся при тім на ”закон руский”, і дїйсно сїй карі близько, а може й вповнї відповідає кара 12 гривен, положена за се в Руській Правдї.

3) Се стоїть у звязку з тим, як розуміти Кар. 2 і 76: коли приняти толкованнє Серґєєвіча (минї воно здаєть ся дуже правдоподібним), що тут іде мова про кару смерти, відновлену за Ярослава, але знесену за його синів, то Найдавнїйшу Правду (17 параґрафів), де сеї кари смерти ми не знаходимо, мусимо признати старшою кодифікацією — десь з 1-ої чверти XI в. що найпізнїйше. Шмельов, розвиваючи гіпотезу Ключевского, що Р. Правду зладжено для потреби церковного суду, виводить, що перша редакція її (Найдавнїйша Правда) явила ся з кінцем Х в., зараз по видачі церковної устави Володимира. Розумієть ся, все тут від початку до кінця оперте на гіпотезах.

4) Акад. 20 і 38.

5) В Короткій Правдї: „То ти урокь Ярославль”, в ширшій версії натомість: „Се бо закони вирные были при в. кн. Яросла—.

6) Коли прийняти, що постанова Ярославичів, згадана в Кар. 76, не увійшла сюди тому, що редакція зладжена скорше, то се б вказувало на кілька років скорше від 1068 року, що закінчив спільну дїяльність Ярославичів.

7) Кар. 66.

8) Ключевский на підставі своєї теорії змін монетної системи датує ширшу редакцію другою половиною XII або початком XIII в. (ор. c. c. 264), але сама та теорія гіпотетична.

9) Нпр. такса мостників — Кар. 109.

10) Вісїм кодексів з описаних Калачовим.

11) Так думаю на тій підставі, що цїни ріжної худоби, подані в сїй вставцї, часом сходять ся зовсїм з цїнами основних частин сеї редакції (§ 42).

12) Ключевский думає, що й зладжена була Р. Правда в церковних кругах і для церковного суду; але вихідна точка сеї гіпотези: що перші духовні-приходнї, не знавши руського права, мусїли мати для церковного суду якусь кодифікацію його, — не має такого значіння. Нїм орґанїзував ся церковний суд, духовна адмінїстрація була вже о стільки орґанїзована, що на епископських дворах не бракувало знавцїв місцевого права, з духовних і сьвітських осіб, що й правили суд, а не особисто сам епископ. В детайлях можна також дещо знайти проти сеї гіпотези — див. вище.

13) Кар. 76.

14) Серґєєвіч Лекціи c. 56 і 60, Дебольский (вступний виклад) — Ж. М. Н. П. 1904, III c. 88, Максимейко ор. c. 383-4, Ясинскій Закупы c. 439 (що до арґуменції сих дослїдників див. мої замітки в Записках LXIII c. 9).

15) Ак. 18 і Кар. 66.

16) Ак. 29.

17) Екстраваґанція Ростовського код.

18) Таке вигладжуваннє можемо сконстатувати на рішенню про Дорогобужцїв, перетворенім в загальну постанову в ширшій Правдї — Кар. 19.

19) Про се див. прим. 29.

20) Акад. 38.

21) Див. прим. 29.

22) Кар. 44.

23) В сучасній лїтературі переважає погляд, що в Найдавнїйшій Правдї тільки замовчано вири і продажі, і нпр. В.-Буданов припускає, що вони були так великі як і плати за голову і за обиду. Серґєєвіч, що в давнїйших виданнях свого курсу не признавав вир в Найдавнїйшій Правдї, потім відступив від сього погляду (Лекціи c. 307). На нього, очевидно, вплинуло оповіданнє лїтописи про Володимира, і з нього він виводить, що вири були перед Володимиром, бо там сказано: „и живяше Володимиръ по строєнью дЂдню и отню” (Іпат. c. 87). Але се фраза занадто загальна, аби на її підставі можна було твердити, що вири були перед Володимиром. Не неможливо навіть припустити, що ся історія про кару смерти і вири перенесена на Володимира нпр. з Ярослава; але се була б може за сьмілива поправка.

24) ИзвЂстія ибнъ-Даста вид. Хвольсона c. 33-4.

25) Кар. 43.

26) Кар. 11-5.

27) Кар. 27, 123, 126.

28) Kap. 38, 39, 98.

29) Акад. 28 і 38.

30) Kap. 40.

31) Акад. l.

32) Kap. l.

33) Її ілюструє Кар. 21, для другої порівняти Акад. 2.

34) Іпат. c. 125

35) 3 оповідання видко, що се дїяло ся тодї, як Поволже належало Сьвятославу, а се було, по всякій правдоподібности, в 1073-6 рр., див. т. II c. 62.

36) Сей погляд, що Ярославичі не знесли пімсти, висловляли з старих дослїдників Еверс і Нейман, ширше уарґументував його Серґєєвіч, давши се дуже правдоподібне толкованнє, що тут іде мова про знесеннє кари смерти (Лекціи c. 383 і далї). Він при тім вказує й на анальоґію західно-европейського права, де право пімсти признавало ся ще в XV і XVI в. Я з свого боку вкажу ще на одно: Ширша Правда позволяє мстити ся за удар: як ми вже бачили в текстї, коли хто на удар „батогом, або чашею, або рогою, або тупицею (плазом)” відповість ударом мечем, він не винен (Кар. c. 21); параґраф нїчим не ограничує результатів сього удару мечем, хоч би від такого удару приключила ся й смерть; якаж льоґіка: за убийство не можна забити, а за удар можна. Так само не може бути прийнята гадка, що Правда, вичисляючи тих осіб, які можуть мстити ся, ограничує тим право пімсти: з такого