Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Я відвіз сина додому.

Повертався в центр дорогою, якою раніше користувався щодня. Маршрут був до болю знайомий. І ці дерева, зарості з чагарників. Покинуті склади асфальтного заводу.

Я думав про те, що говорила Яна. Коли запитала, чи не залишилося в мене ще якихось слів. Щоб сказати їх на прощання.

А я промовчав як боягуз.

Як бездушний негідник.

Чому я це зробив?

Невже мені справді нічого було сказати їй після стількох років спільного життя? Ніякої подяки, жалю?

Вона нічого для мене не значила?

— Чорт! — гаркнув я і дав по гальмах. Машина застигла в напіврозвернутому стані. Увімкнулися аварійні вогні. Фари миготіли, забарвлюючи снігопад у помаранчевий. А я сидів, стискаючи кермо до скрипу шкіряної оббивки. — Та вона все для мене значила! Усе!

ЯКОГО БІСА Я НАКОЇВ?

Пальці потягнули ручку.

Дверцята відчинилися.

Я випав назовні, наче неживий.

Не міг зробити вдих — грудну клітину скувало від жаху. Мене опанував найсильніший страх. Я боявся визнати, що відпускаю її назавжди.

На вулиці було холодно.

Сніжинки падали на обличчя.

Перетворювалися на краплі.

Я плутано дихав, притулившись до машини. Дивився на залізничний переїзд. Це місце викликало дивні емоції. Якийсь гострий, негативний шлейф із минулого.

Тут безумовно щось було. Щось сталося. Я тут був. Я бачив. Я мав це запам'ятати. Але в пам'яті нічого не збереглося. Зовсім нічого.

Я все забув...

Але як же так?

Рейки були іржавими і брудними.

Потяги тут проїжджали рідко.

Семафор не працював.

Хтось у нього в'їхав і сильно погнув.

Я присів навпочіпки, щоб виколупати зі снігу шматочок металу. Це була кузовна деталь. Дуже схожа на частину її машини. Тієї самої, яку я подарував після першої вагітності. За народження первістка. 

Я підвів очі.

І помітив дещо вдалині.

Схоже на одяг. Якась ганчірка блакитного кольору. Якби це було літо чи осінь, я б нізащо не звернув уваги. Але на білому тлі цей предмет маячив немов прапор.

Залишивши машину, я поплентався до кущів. Занурюючи ноги в сніг. Зачерпуючи холод офісними туфлями.

Зрештою дійшов до блакитної плями. І неспішно зняв її з шипшини. Звільнив від колючок. І застиг від побаченого.

Це була її кофта.

Та сама щаслива кофта.

Ноги ослабли, я впав колінами в замет. Пальці терли простеньке худі, танцювали дрібним тремтінням. Я чудово пам'ятав цю річ. Адже я так любив, коли Яна одягала цю милу кофту. Свою щасливу кофту.

Якого біса?

Чому вона тут?

Що сталося?

Звідки в мене такий мандраж усередині? Наче я вже стояв, схилившись над клаптиком блакитного флісу.

Я підняв знахідку до обличчя і понюхав. Чудово знав, на що сподівався. Що конкретно я хотів відчути в ту хвилину. Глибоко вдихнув. Уявляючи її запах.

Але нічого не відчув.

Наче порожнеча в тому місці, де раніше вирувало життя. Тільки холод пустки і вітру. Це все, чим наповнилися легені. Прісне «нічого». Хоча всередині так само був мандраж.

Я це робив. Я тут був.

Я безумовно це робив раніше.

Семафор, кущі, машина, кофта...

Я вже стояв на колінах.

І дихав її запахом.

Зім'яв кофту — запхав її під піджак. І повернувся до машини. Сів за кермо, увімкнув обігрівач на максимум. Намагався позбутися тремтіння в тілі. Тільки воно не минало.

Мені так хотілося їй сказати, що відчуваю насправді.

— Так? — відповіла Яна. Коли дубові пальці набрали контакт. — Що сталося? — Я тримав біля вуха смартфон. Важко дихав і не наважувався це зробити. — Давид? Це ти? З тобою все нормально?

Я витер очі й похитав головою.

— Ні, не нормально. — Я відчував, як похрускує лід у мене за пазухою. Вона все ще була тут. Це реально. Я багато чого не пам'ятав. Але це все одно було реально. Навіть якщо я забув. — Я хотів тобі сказати, що...

— Так?

Скроні ламало від припливу крові. Я щільно мружився, тер чоло долонею. Намагався впоратися з шоком, що нахлинув зненацька. Шоком від того, що ми вже не будемо разом.

— Хотів тобі сказати. Що мені дуже шкода... — Склоочисники згрібали сніг на лобовому склі. А я продовжував говорити слова від чистого серця. — Шкода, що я не пам'ятаю того, що сталося з нами за останні місяці. Мені щиро шкода, що так вийшло. І в мене зникли спогади про нас. Якими б вони не були. Нехай я був козлом і хтивим егоїстом. Нехай я змусив тебе плакати, Яно. Мені шкода. Мені справді шкода, що я не пам'ятаю ці півроку. — Вона мовчала і слухала. А в мене наверталися сльози. — Зате я чудово пам'ятаю ті п'ятнадцять років. Які ми прожили душа в душу. Весь цей час ти була мені люблячою дружиною. Ти була неперевершена у своїй ролі. Я цінував кожен день із тобою. Любив, як ти спиш. Як смієшся. Як кумедно морщиш ніс, змушуючи веснянки збиратися разом. Я обожнював твої веснянки. Я їх любив і... Я...

У мене поперек горла стала кістка. Не давала ковтнути. Сказати їй те, що зробить тільки гірше. Бо як я міг її кохати. Але при цьому зраджувати. Це виглядає насмішкою.

Коли кохаєш — не зрадиш.

Навіть діти це знають.

А я зрадив. Розтоптав наш шлюб легковажним вчинком. Рішенням, що воно було того варте. Хоча не було. Тепер я розумів, що точно не було варте.

Мені досі так сильно не вистачає тих веснянок. Які збиралися біля носа. Коли вона посміхалася.

 — Так? — почувся тремтячий голос. — І?

Я шумно ковтнув.

Дістав з-під піджака її кофту.

Дивився на неї. Уявляв, як Яна посміхалася раніше. Коли ми були щасливі. До всього того лайна, в яке довелося зануритися з появою Даліли.

— Я хотів сказати, що я надзвичайно шкодую. Страшно шкодую про те, що зробив. Хоча й розумію, що казати про це надто пізно... Якби я міг повернутися. Я б залишився вдома.

— Будь ласка, Давиде, — перебивала Яна. — Прошу, не треба. Навіщо ти кажеш мені це зараз?

Проте мої губи продовжували це робити.

— Я б не поїхав на клятий корпоратив. Я б залишився і провів той вечір із сім'єю.