Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"

ДЖОН

Спочатку я не надав великого значення тому, що Вікторія ховала від мене погляд, адже ще вранці, прощаючись, вона ласкаво усміхалася. Цю поведінку я просто списав на присутність Моллі, яка нічого не знала. Але не лукавитиму, я все-таки засмутився. Мені здавалося, що вчора ми все прояснили між собою. Вікі ясно дала зрозуміти, що я подобаюсь їй, хай, можливо, і не так сильно, як вона мені.

Дорогою на заправку я почав серйозно хвилюватися. Вікторія не дивилася в мій бік і вдавала, ніби я зовсім не існую. Але знов-таки, може, це було через подругу, яка сиділа на задньому сидінні? Я намагався знайти виправдання, але тривога все більше зростала, поступово заповнюючи мене зсередини.

Як тільки ми приїхали, Вікі так швидко вискочила із машини, ніби я був прокаженим. Але коли вона навіть не зачекала на Моллі, яка не могла швидко ходити через опік, я кинув усі спроби знайти хоч якесь зерно надії у всьому, що відбувалося між нами.

Повністю занурившись у свої думки, я майже не брав участь у розмовах із Джеймсом і Семом, через що ті приєдналися до дівчат. Я абстрагувався від зовнішнього світу й почав знову і знову прокручувати події минулої ночі. Аналізуючи кожне слово, сказане нами, я намагався знайти якийсь прихований зміст, що допомогло б мені розібратися. Бездумно блукаючи між стелажами й не припиняючи розбирати нашу вчорашню розмову, я все ж таки не зміг знайти жодних причин для того, щоб Вікторія могла на мене за щось образитися.

У магазині я намагався не дивитися на неї, щоб не розчаровуватися, зустрівши байдужий погляд. Точніше, вона й сама на мене не дивилася, але я боявся зустріти саме байдужість у її очах, оскільки це означало б лише одне!

Перед виїздом мої друзі вирішили випити кави, тому що в таборі на пляжі вона виходила огидною. Дівчата пішли з нами, обравши частування до смаку. Зібравшись із силами, я глянув на Вікі, що тримала в руках велику склянку ромашкового чаю, і підійшов, стаючи набагато ближче, ніж усі інші. Кумедно, адже я чомусь і думав, що її улюблений чай саме ромашковий. Тоді мені здавалося, що Вікі і справді лісова німфа. Вона подивилася на мене лише мигцем, швидше за все, щоб оцінити відстань між нами, але все ж не відійшла. Майже не відриваючи від Вікторії погляду, я уважно спостерігав за кожним її рухом, ловлячи кожен вдих, жест, кожне слово, вимовлене з її прекрасних вуст, і мимоволі згадував минулу ніч.

Навіть прямуючи до машини, щоб їхати назад, мої думки були зайняті лише нею. Вікі йшла попереду з подругами, ми з Джеймсом ззаду, а Сем взагалі відставав від усіх. Кинувши погляд через плече на друга, я помітив, що він так само, як і я про щось задумався. Цікаво, чи думав Сем про дівчину? Повернувшись назад, я побачив, як Моллі сповільнилася і, пропустивши нас двох, намагалася порівнятися із Семом. Ще раз озирнувшись, я впіймав стривожений погляд друга, звернений до білявки. Невже він думав про неї, коли йшов особняком? Вони зупинилися і продовжили розмову, а ми ж пішли до машин.

Мені вдалося вчасно наздогнати Вікторію, щоб встигнути відчинити їй двері. Кивнувши на знак подяки, вона мило усміхнулася, але погляд так і не підвела. Розмірковуючи про те, що мені б не завадила здатність читати чужі думки, я забрався на сидіння водія, завів машину і включив кондиціонер, щоб охолодити салон, поки ми чекали на Моллі. Яке ж було моє здивування, коли в дзеркало заднього виду я побачив, як вона сідала в Ford Maverick дівчат. Значить, ось, про що вона розмовляла із Семом? Значить, навіть Моллі було ніяково, раз вона пересіла в іншу машину? Гадаючи, чи є ймовірність, що Вікі попросила її про це, я вирулив із паркування й поїхав за Джеймсом. На своєму Dodge Viper він завжди літав як божевільний, але стара тачка дівчат і близько не стояла поряд зі спортивною машиною.

Я їхав досить повільно, ніби відтягуючи момент нашого приїзду на пляж і потай сподіваючись, що дорогою все якимось дивом вирішиться. Минуло майже дві години, як ми покинули наш табір, але мій настрій ставав лише гіршим. Серце, збившись із ритму, хаотично стукало в грудях, віддаючи ниючим болем при кожному скороченні. У голові була така каша через нескінченні спроби розібратися, що мовчання мені здалося найкращим варіантом у даний момент, бо, розкривши рота, я б почав нести якусь нісенітницю.

У горлі все ще стояла грудка, давлячи все сильніше, змушуючи від злості міцніше стискати кермо. Так, я злився! Злився, бо був справжнім боягузом. Ми їхали удвох, але в мене не вистачало сміливості заговорити або хоча б подивитись у бік Вікі. Джеймс зараз, напевно, травив жарти і фліртував із Моллі та Джесс, зовсім не хвилюючись. А що б він робив на моєму місці? Хоча кого я обманював? Джеймс був із тих, хто нічого не боявся. А Джейкоб? Щоб він зробив?

«Сьогодні або ніколи!» — я раптом згадав його слова, сказані вчора.

Чорт забирай, Джейк мав рацію! Мені слід було у всьому розібратися, щоб не терзати себе.

Поки рішучість не встигла випаруватися, я скинув швидкість, з'їхав на узбіччя й зупинив машину.

— Вікторіє, не роби цього, не відштовхуй мене, — на видиху прошепотів я, настільки сильно стискаючи кермо, що кісточки на руках побіліли.

— Джоне, ти зараз про що? — так само тихо спитала вона.

От і все!

Я не дивився на неї, але в голосі почув подив, від чого щось усередині мене стиснулося. Але як вона могла ось так просто вдати, що вчора нічого не було? До горла сильніше підступила грудка, буквально перекриваючи доступ повітря. Здавалося, що машина почала зменшуватись у розмірах, з усіх боків давлячи на мене. Тіло затремтіло, тому, розстебнувши ремінь безпеки, я вискочив назовні, не в силах далі боротися з дивними почуттями.