Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон Михайлович тоді вже трохи стомився від розповіді Володимира. В певний момент він перестав його слухати по тій причині, що просто заглибився у власні думки. Він все думав про Івана, про те, як він повівся з ним, з рідним батьком. До чого це треба дійти, щоб горлянка повернулась прозвати його «сукою»? «Тут помішаний той Антихрист, не інакше. Він хоче занапастити нас, та й усе. Але ж щось повинно ним рухати?» – занепокоєно міркував Родіон Михайлович. На основі цих мислень він рішив перебити ієромонаха.

         – Скажіть мені, отче, що тут саме говориться про Антихриста, – запитав.

         Володимир зовсім не став дорікати Родіону за те, що той перебив його. Правду кажучи, він помічав навіть, коли іконописець зовсім відволікався від його роз’яснень. Володимир наскрізь бачив Родіона, та зі самого початку знав, що цікавить його виключно Антихрист. Він все старався перенести цю розмову на пізніший строк, тому що хотів, щоб Родіон найперше згадав про Єрусалим. Все ж, цього разу допитливість іконописця взяла верх над його волею.

         Він розвернув книжку до Родіона, і показав на тринадцяту главу. Родіон її прочитав, та замислившись, усе дивився спідлоба на Володимира.

         – Тепер розумієте, хто такий Антихрист? – спитав він.

         Родіон стукав вказівним пальцем по сторінці книжки.

         – Це звір, що вийшов з моря, – відповів він.

         – Що йому потрібно тут, на землі? – вів далі Володимир.

         Родіон опустив очі на сторінку й прочитав:

         – Вести війну зі святими і виграти їх… Хулити Боже ім’я.

         – Хіба цей Звір один?

         – Ні, – одразу відказав Родіон, – їх двоє. Той, що зійшов з моря, має загоєну рану, а інший вийшов із землі, і діє під владою першого звіра. Йому дано влити дух в свого хазяїна, щоб він міг давати людям свій диявольський образ, клеймо. Що за його відповідальністю ніхто не зможе нічого купувати, ні продавати без того образу.

         – А чи є над цими двома Звірами найголовніший? – питав далі Володимир.

         Родіон заглибився в текст, та вже за десяток секунд віднайшов відповідь:

         – Над ними є дракон.

         – А цей дракон у минулій главі книги був повержений Архангелом Михаїлом, що прямо відносить нас до Сатани. Значить, Антихрист – це не сам Диявол, а лише його прислужник.

         – Родіоне, – продовжував Володимир, – ви виконали моє доручення? Ви згадали, що ж тоді було в Єрусалимі?

         – Ні.

         – То згадайте, і вам відкриється ще більше відповідей. Ця книга, що лежить перед вами, всього лише повинна наштовхнути нас на міркування про те, що ми всього лише мізерна частка в цьому світі, і що навіть нам приходить кінець. Все ж, тільки ми, люди, здатні міркувати, а це зводить нас на непевний рівень – може, завдяки цьому ми такі жорстокі, що нам дано розум? Я вам відповім, що це так, але разом з цим розум становить наш внутрішній світ, що й робить людину величною серед інших істот. Запам’ятайте, Родіоне, гарне прислів’я: «океан складається з крапель, але в кожній краплі є океан».

*  *  *

         На фоні теперішніх подій Родіон Михайлович не думав про те, в якому зараз стані патріарх Онуфрій. Тим же часом за це непокоївся увесь монастир, ночами не зводячи очей; в зв’язку з цим багато хто на ходу ледь не куняв. Спинилися розмови, навіть Платон устами не вів. Сергій Аврамович зовсім змінився за ті дні, та кидав часом словечко від сили, і те з поштивості до братії.

         Весь цей час же Онуфрія тримала лихорадка. При ній підтримувалась температура тіла на рівні тридцяти дев’яти градусів. З вечору восьмого грудня патріарх не приходив до тями: йому поставили крапельницю. В ті дні ЗМІ разом з церквою Єпіфанія старались мовчати про все це, або й говорити якомога лаконічніше: ніяких сепаратистів і свідчень про російський паспорт. Врешті-решт, ситуація дійшла до того, що Онуфрій впав у кому. При цьому кардіограма в патріарха виходила вкрай дивна: поза свідомістю в нього помічалась потужна аритмія – деякий час серце його калатало, та потім пульс повертався з надто малою віддачою. Найдовше стан цієї аритмічної тахікардії продовжувався хвилину й десять секунд – тоді вважали, що серце ось-ось зупиниться, та в останній момент воно наче чудом поверталось до норми.

         У терпеливому очікуванні знаходився монастир, але неначе поза цими негараздами існував Родіон Михайлович. Він знаходився в обителі цілий тиждень, і вже встиг звикнути до його непростого розпорядку. Прокидався Родіон (принаймні до цього дня) з відчуттям загального вдоволення, мимоволі дякуючи Богові за те, що знову має змогу побачити новий день. Безсумнівно, іконописець і сам знав, що він не стане відмінним од вчорашнього, що прийшовши до монастиря, він сам прирік себе на одноманітне існування.

         Служба за службою, послух за послухом проходили так, що далеко не кожна людина зуміла б витримати все те і не збожеволіти. І справа тут далеко не в скромному раціоні чи ранньому підйомі, та саме у відсутності сенсу, що проходить на фоні монастирської рутини. Далеко не кожен чернець, насправді, є еталоном стриманості – виключно такі, як Володимир, себто не сліпо віруючі, а розумні й мислячі, поставлять для себе молитву як резон для життя. Родіон Михайлович потрапив в монастир з почуттям шаленого страху, та зумів вспокоїтись разом з ієромонахом Володимиром, в словах якого віднайшов велику мудрість.