Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

послабили дієвість акумулятора і навіть обернули спосіб його дії із точністю до навпаки{481}. Райх швиденько організував, щоб усім користувачам акумулятора вислали нову інструкцію користувача, у якій радили дещо адаптувати їхні камери: за допомогою шлангів підключити їх до води, аби небезпечна СОЕ висмоктувалася з них. Райх також подбав про те, щоб виготовлялися мініатюрні моделі ловця хмар — за розміром десь такі, як ливник. Вони мали вигляд старомодних багатооб’єктивних фотокамер, але замість накидки для фотографа, позаду в них розросталося гроно шлангів, які треба було запихати у відро або раковину. Райх навчав своїх лікарів, як користуватися ними під час лікування, аби висмоктувати забруднювальну СОЕ із тіл їхніх пацієнтів — такий собі психоаналітичний порохотяг.

У травні 1953 року Бейкер, Дюваль та Рафаел полетіли до Мену, бо Райх хотів продемонструвати їм свого ловця хмар (у Портленді на той час для Райха уже зібрали ще два прилади). «Коли прилад запустили в дію, — звітує Бейкер, —

…сила гравітації біля ловця хмар та неподалік від нього помітно зростала — насправді було важко відірвати ногу від землі. Повітря навколо ловця хмар набуло сильного заряду: вже через декілька хвилин наші губи посиніли та пересохли, у роті також було сухо. Невдовзі посиніли і наші обличчя, а в головах запаморочилося і стало важко утримувати рівновагу. Ми прикладали вологі пов’язки до облич, коли ж із верхніх країв десяти труб фонтанував дим. Райх сказав, що запущений прилад має вигляд зенітки в дії. А от чи труби втягували, чи виділяли ту димоподібну субстанцію, я судити не берусь.

Усе це вражало і знову нагадало нам про те, з якою нестримною силою ми маємо справу — силою, з якою ми познайомилися ще на початку експерименту ОРАЯР. Ми — ті, хто пройшов крізь нього від початку до кінця, знали, наскільки реальним та направду страховмісним було все це, і знаємо, як же боляче стрічати насмішників, які применшують справу Райха і звуть його божевільним».

Райх задумувався над тим, щоб прийняти на себе міфічну роль шамана, бо йому здалося, що він може не лише відганяти шторм, але й викликати його; місцевому фермеру, який вирощував чорницю, Райх запропонував перервати посуху за винагороду у 100 ${482}.

* * *

За вимогою УПМ 10 лютого 1954 року до суду було подано 27-сто-рінкове клопотання про заборону діяльності Вільгельма Райха, Ільзе Оллендорф та Фундації Вільгельма Райха. У супроводжувальному звіті зазначалося, що під час проведення кількох обширних тестів було доведено, що оргонної енергії не існує і що на підставі неправдивих та оманливих тверджень тих, хто їх продавав, акумулятори «були невірно маркованими як такі, що ліцензовані відповідно до положень Акту про продовольство, медикаменти та засоби косметичного догляду». В УПМ підрахували, що здано в оренду або продано було більше тисячі акумуляторів, ливників, оргонних попон та розтрубів, ціна яких коливалася в діапазоні від 15 $ до 225 $. Усі Райхові публікації, включно зі славнозвісною працею «Аналіз характеру та сексуальна революція», назвали фальшивими, бо ж, беручи до уваги часті посилання в них на згаданий вище вид енергії, їх сприйняли за складову частину шахрайської «промокампанії», спрямованої на популяризацію акумуляторів.

Райха, вочевидь, шокувало, коли через три дні федеральний пристав привіз йому копію клопотання. Він чемно пригостив пристава випивкою, але щойно той пішов, стверджувала Ільзе, на неї полетіло усе каміння його люті: «Усю свою ненависть до світу зовнішнього Райх скерував на мене». (Одного разу він ударив Ільзе так сильно, що пробив їй барабанну перетинку; вона покинула Оргонон у серпні того року.){483} Те клопотання було нищівним засудженням справи всього його життя, і що підсипало ще більше солі в рану — підписав його Пітер Міллз — державний прокурор штату Мен із 1953-го, який ще наприкінці 1940-х та на початку 1950-х був адвокатом Райха (Коли 1949 року ФБР проводило розслідування в Оргононі, Міллз ручався, що «сам особисто може надати фундації Райха довідку про цілковиту законність їхніх дій, якщо хтось у такій сумнівався»).

Врешті-решт Райх звернувся за консультацією до місцевого адвоката, який припустив, що було б доцільно все ж припинити продаж оргонної продукції, що, на його думку, дозволило б Райху продовжити продаж його літератури. Однак Райх не пристав на таку пропозицію: «Як тільки підемо у них на повідку, автоматично визнаємо, що акумулятор — це ошуканство. А це не так. Тому ми не можемо собі дозволити торгуватися з ними».

Райх відмовився співпрацювати із судами і, замість того, щоб з’явитися на суді, вислав їм «Відповідь», у якій констатував: «Це аморально, незаконно і фактично неприпустимо, щоб ученого-натураліста змушували виставляти на показ суду результати його наукових досліджень та базових методів їх проведення». Райх наче натякав на те, наскільки рушійними є таємниці, які він таїв. «Розкриття такої інформації, — писав сповнений загадковості Райх, — призведе до незнаних раніше ускладнень та нависне потенційною катастрофою національного масштабу». Його лист інтерпретували як «писанину фанатика» і не внесли до переліку матеріалів справи.

Оскільки клопотання ніхто не оскаржив, бо ж Райх своєї занадто гордовитої для того, щоб, захищаючи своє відкриття, виставляти себе на посміх, персони до суду не доніс, УПМ виграло справу без її фактичного розгляду. Суддя постановив, що всі здані в оренду акумулятори повинні бути вилучені та утилізовані, а все Райхове чтиво у м’якій обкладинці — спалене. Дорожчі видання, що були випущені у твердій обкладинці, заборонили продавати, допоки ті