Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Згодом з Оксфорда приїхав додому на літні канікули Чако. Він змужнів і в ті часи ще мав силу в руках, бо входив до складу команди веслувальників Белліол-коледжу. Через тиждень після приїзду Чако почув, як батько б’є в кабінеті матір. Він увійшов туди, схопив Паппачі за руку, у якій той тримав вазу, і заламав йому за спину, а тоді сказав:

— Щоб я більше цього не бачив. Ніколи.

Решту того дня Паппачі каменем просидів на веранді, втупивши очі в декоративний сад і не звертаючи уваги на тарілки з їжею, які підсовувала йому Кочу-Марія. Пізно вночі він подався до кабінету і виніс звідти своє улюблене крісло-гойдалку. Витягнув його на середину під’їзної доріжки і там розвідним гайковим ключем потрощив на дрібні цурпалки. А тоді пішов, зоставивши під місяцем лише купку лакованого пруття й уламків деревини. Відтоді він навіть пальцем не торкнув Маммачі. Проте й не озвався більше до неї жодним словом аж до самої смерті. Коли йому щось треба було, використовував як посередників Крихітку-кочамму або Кочу-Марію.

Якщо ввечері чекали гостей, Паппачі всідався на веранді і заходився пришивати собі до сорочок ґудзики, хоч їх там і не бракувало. Подивіться, мовляв, як занедбала мене моя жінка. Певною, хоч і вельми незначною, мірою йому таки вдалося ще нижче опустити в очах Аєменема образ дружини, яка працює.

Блакитний «плімут» Паппачі купив у Муннарі в одного старого англійця. Невдовзі в Аєменемі вже й не дивувалися, побачивши, як він поважно котить своєю широкою машиною по вузькій дорозі, вирізняючись вельми елегантним виглядом і водночас спливаючи рясним потом у своїх вовняних костюмах. Ні Маммачі, ні будь-хто інший з родини не мали права не те що користуватися тим авто, а бодай у ньому посидіти. «плімут» був помстою Паппачі.

Свого часу Паппачі обіймав посаду імперського ентомолога в Інституті сільськогосподарських досліджень у Делі. Після проголошення незалежності і відходу британців його посада називалася «співдиректор програм з ентомології», а в той рік, коли він пішов на пенсію, її прирівняли до директорської.

Найбільшою невдачею у житті стало для нього те, що нічного метелика, про чиє існування дізналися завдяки його відкриттю, назвали не на його честь.

Той метелик упав йому до склянки якось увечері, коли він сидів на веранді заїзду після довгого проведеного у полі дня. Витягуючи його, Паппачі помітив, що дорсальні щетинки у нього якісь незвично густі. Придивився уважніше. Потім, щораз сильніше хвилюючись, препарував його, виміряв і зранку на кілька годин виставив на сонце, щоб випарувався алкоголь. А тоді першим же потягом повернувся до Делі, де на метелика чекало таксономічне обстеження, на нього ж — слава (принаймні він дуже на це сподівався). Через півроку тривожного очікування страшенно розчарованому Паппачі повідомили, що його знахідку врешті-решт ідентифікували як дещо відмінний різновид у межах добре відомого виду, який належить до тропічної сім’ї Lymantriidae.

Та справжній удар спіткав його через дванадцять років, коли внаслідок радикальної зміни таксономічних концепцій спеціалісти з лускокрилих вирішили, що нічний метелик Паппачі таки й справді є представником окремого виду і роду. На той час Паппачі, звісно, вже вийшов на пенсію і перебрався до Аєменема, тож заявляти про своє право на це відкриття було надто пізно. Його метелика назвали на честь тодішнього виконувача обов’язків директора відділення ентомології, молодого співробітника, на якого Паппачі завжди поглядав скоса.

Хоч дратівливим характером він відзначався задовго до того, як відкрив науці нового метелика, у наступні роки саме «метелика Паппачі» було заведено вважати винуватцем усіх властивих Паппачі нападів хандри та раптових спалахів люті. Злий дух тієї комахи — такий сірий, волохатий, з незвично густими дорсальними щетинками — оселявся у кожному домі, де йому доводилося жити. Та мара мучила і його самого, і його дітей, і дітей його дітей.

Кожнісінького дня до самої смерті, незважаючи на задушливу аєменемську спеку, Паппачі носив ретельно випрасуваний костюм-трійку і свій золотий кишеньковий годинник. На туалетному столику біля ліжка, поряд з одеколоном і срібною щіткою для волосся, він тримав свою світлину замолоду, з зализаним волоссям, зроблену в фотоательє у Відні, де він півроку стажувався, щоб мати змогу потім висунути свою кандидатуру на посаду імперського ентомолога.

Саме у ті кілька віденських місяців Маммачі брала свої перші уроки скрипки. Ті уроки різко обірвалися, коли її учитель, Лаунський-Тіффенталь, необачно сказав Паппачі, що дружина в того винятково талановита і, на його думку, цілком спроможна сягнути високого рівня виконавської майстерності.

Повідомлення про смерть Паппачі, надруковане в «Індіан експрес», Маммачі вирізала і вклеїла у сімейний фотоальбом. Там мовилося:

Минулої ночі у Коттаямській лікарні загального типу помер внаслідок інфаркту відомий ентомолог, шрі Бенаан Джон Іпе, син покійного нині о. Е. Джона Іпе (знаного в народі як Пун’ян-Кунджу). Біль у грудях він відчув уночі близько 1:05 і був негайно доправлений до лікарні. Кінець настав о 2:45. Протягом останнього півроку шрі Іпе мав проблеми зі здоров'ям. Він залишив дружину Сошамму і двох дітей.

На похороні Паппачі Маммачі плакала, і контактні лінзи у неї в очах уже мало не плавали. Амму сказала близнюкам, що бабуся плаче не стільки через те, що любила дідуся, скільки тому, що просто до нього звикла. Звикла до того, що він тиняється по консервній фабриці, і до того, що час від часу її лупцює. Людям властиво звикати до всього, казала Амму, це справді дивовижно, до чого лише вони звикають. Варто тільки роззирнутися навколо, продовжувала Амму, і побачиш, що побої латунною вазою — то ще квіточки.

Після похорону Маммачі попросила Рахель допомогти їй намацати і вийняти лінзи; для цього використовували маленьку оранжеву піпетку, яка зберігалася у спеціальному футлярчику. Рахель запитала Маммачі, чи можна буде після того, як бабуся помре, взяти ту піпетку собі. Амму негайно випровадила доньку з кімнати, надавала ляпасів і попередила:

— Щоб я ніколи більше не чула, як ти говориш з кимось