Читати книгу - "Наздогнати щастя, Емілія Зінченко"

– Сто тридцять сім фунтів. Вже сто тридцять сім фунтів, – пішовши з базару, бабця намагалася зрозуміти, чи добре сьогодні підзаробила, – Плюс трохи грошей на «чорний день» виходить двісті п’ятдесят п’ять фунтів… Цього вистачить на каталізатор? – запитала вона у дядька.

– Непогана сума, дорогенька. Але для твоєї старої машини потрібен особливий каталізатор, – став пояснювати механік, – Тож тобі не вистачає ще двісті вісімдесят п’ять фунтів.

***

Що стало з Надією? Що з нею коїться? Чому в її животі досі щось трепоче, ніби вона проковтнула пару метеликів? Невже вона…

Ні. Надя вже надто стара, аби закохуватися. Кажуть, аби закохатися в людину потрібно всього лиш чотири хвилини. Цікаво, чи пройшло стільки часу, коли вона продавала Генрі товар? Неважливо. Вона поїде з цього села щойно її машину відремонтують. Не слід зачіплюватися за щось чи когось в цій місцевості, інакше вона не зможе їхати далі, а вона має встигнути приїхати до своєї доньки з онуком вчасно. Ніхто не знає, що може статися з бабцею, якщо вона витатиме у хмарах за кермом. Треба терміново з кимось поспілкуватися й відволіктися. На щастя, з бабцею завжди було мишеня.

– В’язанко, а розкажи-но мені щось цікаве.

Від почутого, той аж засвітися від щастя. Зазвичай В’язанко втомлював Надію своєю балаканиною, проте завжди хотів почути від неї таке прохання. Він навіть не знав, про що розповісти в першу чергу.

– Не важливо. Розкажи про те, що розповідав дітям.

Мишеня захоплено почав. Спочатку Наді уважно його слухала й навіть бесідувала з ним. Та потім її ніби забрали думками з реального світу й знов перемістили у рожеві хмари. Вона згадувала вигляд Генрі. Те, яким була мила його усмішка. Він носив червону сорочку в шотландську клітинку й коричневі брюки. Взагалі-то Надя ненавиділа шотландку. Вона вважала одяг в такому партерні дивакуватим й негарним. Та на Генрі виглядала елегантно…

– Надіє! Ви мене слухаєте? – бабця швидко спустилася на землю, – Що сталося? Нецікава розповідь?

– Ні-ні, дуже цікава!

– То про що я говорив?

Бабця знітилася.

– Тепер Ви розкажіть. Про що думаєте?

– Ні про що.

– Я не відстану.

– Не розпитуй, – відрізала Надя.

В’язанко надувся й схрестив лапки на грудях. Він став нервово вистукувати хвостиком по землі, допоки бабця не здалася.

– Гаразд. Я думаю про Генрі.

– Хто він?

Надя розповіла. Мишеня аж підскочило від радості.

– Як чудово! Зустрінетесь з ним!

– Ні, я виглядатиму дивачкою. Він просто покупець!

– Тепер вже не просто покупець.

– Я не хочу.

– Хочете.

– Але ж він запросив Вас разом відсвяткувати День Гая Фокса.

– Він не казав «разом».

– Надіє, Ви не вмієте читати думки.

– Авжеж. Ніхто не вміє!

А, між іншим, непогана ідея. Чом би їй не піти на це свято? Усе селище піде післязавтра святкуватиме.

– Навіть не знаю, В’язанко. Невже варто піти?

– Звісно варто.

– Гаразд. Піду!

– Тільки не в цьому вбранні.

– Що ти маєш проти цього плаття?

– Ви хоч і не молода, але ж і не антикваріатна.

– Дуже смішно.

Надія відкрила свою валізку й навела в ньому безлад, шукаючи щось гарне. На щастя, в неї був один квітковий сарафан, який берегла на особливі події.

***

Минув ще один день. Вже п’ятий, який бабця прожила у гостинах. Вона солодко дрімала, хоч спала й на дивані. Та раптом якийсь гучний голос розбудив її – Альфред знову навідався до Бена з Кларою. Та хто він в чорта такий? Невже ці двоє людей йому щось заподіяли?

Надія прикинулася, ніби досі спить, а сама підслухала розмову з кухні. Чолов’яга називав якісь цифри, казав терміни, щось юридичне навіть… Єдине що Надя зрозуміла, що нічого не розуміє. І не має розуміти. Аж тут, Альфред сказав:

– …Як не віддасте сироварню, я її сам заберу.

Й грюкнув за собою дверима. Клара почала тихо схлипувати. Надя одразу ж «прокинулася» й дала жінці свою шовкову хустку.

– Розкажіть, будь ласка, що сталося, – попросила бабця.

Бен тяжко зітхнув. Він був більше не в змозі тримати все в таємниці, тому вирішив розповісти.

– Альфред хоче забрати наше майно. Тільки завдяки нашій сироварні ми з жінкою й дітьми маємо дохід. Ми продаємо молочні продукти, зокрема сири, які виробляємо з моїм старшим сином. Річ у тому, що цю сироварню заповів мені з братом наш батько, сподіваючись, що він належатиме нам обом. Та Альфред не хотів його ділити, що не роби. Тому батько доручив сироварню лише мені. Якби ж він знав, що краще було б віддати Альфредові!.. Скільки тепер приходиться труднощів з-за цього.