Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Ми сидимо в одному з елітних ресторанів міста. За вікном виблискує сонечко, відбиваючись у гладіні морської води. Переді мною рум'яні круасани, рясно набиті кремом, ніжний омлет, копчений лосось, а також тарілка з фруктами, нарізаними так акуратно, що навіть трохи шкода псувати цю красу.

— Спробуй, — Максим підштовхує до мене тарілку з чимось неймовірно смачним.

Не чиню опору. Я справді голодна.

Ловлю його погляд на своїх губах, коли відкушую черговий шматочок круасана. Це трохи бентежить, але я вдаю, що не помічаю того. Невже потроху звикаю?

— Звідки ти родом, Поліно? — відставивши каву, Максим присувається ближче до столу.

— Перша столиця, — говорю гордо, розламуючи круасан і вмочуючи його в олію. — Живу з бабусею, бо батьки загинули, коли мені було тринадцять. Вона мене виростила.

Обличчя Максима на мить змінюється, стає серйознішим.

— Вибач, я не знав.

Усміхаюся широко, намагаючись не потонути у спогадах, які в такі моменти спливають надто яскраво. Бабуся завжди була поруч, як скеля, і підтримувала мене, навіть коли все довкола валилося.

— Нічого, — я намагаюся перевести розмову у легше річище. — Бабуся моя — чудова жінка, хоча й трохи сувора. Колишній педагог. Я впевнена, що вона по одному погляду на мої роз’їдені щоки здогадається, що я харчувалася тут не в місцевих їдальнях.

Надуваю щоки, надаючи з себе повітряну кульку. Максим сміється, а потім знову коситься на мої губи. І що робити, коли чоловік начебто і слухає уважно, але думки його  явно не про те, що я зараз кажу?

— А чому фінансові технології?

Мимоволі закочую очі, з усмішкою відкладаю вилку.

— А що? Гадаєш, білявка не може засвоїти складні математичні обчислення? — жартую я зі свого співрозмовника.

Максим відповідає не відразу, напружено підіймає брову.

— Ні, просто… — починає він, але я перебиваю:

— Розслабся. Я вже звикла до цього, — зітхаю голосно. — Усі думають, що раз біляве волосся в дівчини, отже, розумом не вирізняється. Але знаєш, правда у тому, що я навіть не вибирала той факультет. Просто бабуся працювала на кафедрі, і була можливість пройти на бюджет. Ось і все. А потім якось поступово втягнулася і зараз навіть подобається вчитися там.

Максим киває, і на його губах з'являється посмішка та ледь помітні ямочки на щоках.

Кидаю в рот останній шматочок круасана, облизую язиком верхню губу, де залишилася крапля топлене масло.

По тілу пробігає легка хвиля тремтіння, коли я в черговий раз ловлю, як Максим витріщається на мої губи.

— У мене петрушка в зубах застрягла чи що? — питаю нарешті, втомившись від незгасного збентеження.

— Вибач, — усміхається він трохи винувато. — Просто ти… дуже гарна, Поліна. У тебе така м'яка та тепла посмішка. Я хочу тебе знову поцілувати.

Несподіване визнання чоловіка спантеличує. Насилу ковтаю краплю апельсинового соку, яким хотіла запити кремовий круасан. Мурашки біжать тілом і всім табуном прямують до низу живота. Червонію до самої маківки.

Відводжу сором’язливий погляд убік. Закушую губу.

Тепер і я цього хочу.

До нашого стола впевненою ходою прямує високий чоловік у дорогому костюмі. Його погляд чіпкий, він неначе сканує все довкола, помічаючи кожну деталь.

Максим миттєво напружується, хоча ще хвилину тому був абсолютно розслабленим та посміхався. Його плечі кам’яніють, а рука зупиняється на півдорозі до чашки з кавою, вираз обличчя стає жорстким.

— Привіт, Максе! — незнайомець ляскає Максима по плечу і, не чекаючи на запрошення, сідає за наш стіл. Наче це цілком нормально.

Кладе поруч ключі та телефон, та помахом руки просить офіціанта, щоб той приніс ще одну каву.

— Зник куди вчора? — звертається він до Максима. — Ми тебе в сауні зачекалися. Де ти взагалі вештався, і чому мобільний вимкнув?

— Зайнятий був, — коротко відрізає Максим.

— Чи не цією красунею? — Увага незнайомця різко переходить на мене. — Привіт, мила!

Незручність накочує валуном, інстинктивно прикушую щоку. Незнайомець дивиться зацікавлено, але, на відміну від Максимової уваги, цей інтерес не викликає в мене приємних відчуттів. Видно, що чоловік звик іти головами й брати, що хоче. Його бавить моє заціпеніння і насуплені брови Максима.

— Її звуть Поліна, — холодним та відстороненим голосом коротко представляє мене Максим. — А ти, Дмитре, міг би попередити, перш ніж з'являтися ось так. Я зайнятий, як ти вже зрозумів.

— Ой, та годі тобі! — посміхається Дмитро, ігноруючи напругу друга. — Я просто прийшов поснідати у наш заклад, досить бухтіти.

Офіціант приносить чашку еспресо для Максимового друга.

— Поліно, отже? — Дмитро знову звертається до мене, підморгуючи так, наче ми давно знайомі. — Не місцева, я так розумію? Інакше я давно таку красуню помітив би у місті. Скільки років, якщо не секрет?

— Вісімнадцять, — усміхаюся натягнуто, відчуваючи, як у грудях зростає незручність.