Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

- Підемо спати, - прошу я, хоча всередині мене все кричить від болю. - Прошу, просто... підемо спати. Зі мною... у наше ліжко. 

Я дивлюся на нього, на цю людину, яку я любила, і сподіваюся, що він погодиться. Сподіваюся, що хоча б близькість може повернути нам те, що ми втратили. Можливо, якщо я знову відчую його поруч, усе зміниться. Він киває, але його очі залишаються такими ж порожніми. Я повільно знімаю з себе одяг, сподіваюся, що він подивиться на мене як раніше, з бажанням, з любов'ю. Але його погляд порожній. Я підходжу ближче, мої руки обвивають його шию, я торкаюся його губ своїми, але його тіло залишається холодним. Він не відповідає мені. Його руки залишаються з боків, немов це не я, його дружина, а хтось зовсім чужий.

- Ігор, - шепочу я, намагаючись пробудити в ньому хоч щось. Мої руки ковзають по його тілу, але він не реагує. Його тіло, як статуя, залишається нерухомим. Я цілую його шию, плечі, але він обережно відсторонюється. Мої губи завмирають на його шкірі, я відчуваю, як усередині мене щось ламається. 

- Я не можу, - тихо вимовляє він, і мені здається, що мене вдарили. Ногою в сонячне сплетіння. Бо все повітря вибило. - Не зараз. Не сьогодні. 

Не може? Я стою перед ним, напівоголена, вразлива, вся відкрита для нього, а він не може. Я відчуваю, як мої ноги підкошуються. Моя голова паморочиться від болю, від усвідомлення того, що він більше не хоче мене.

- Чому? - мої слова тремтять, як осіннє листя на вітрі. - Що з нами не так?

Його мовчання - це все, що у нас залишилося. Та сама проклята тиша. Це єдине, що я отримую від нього замість відповідей. Воно тисне, як важка ковдра, яка не зігріває, а душить. І в цьому мовчанні я вже чую правду. Я більше йому не потрібна. Я більше не та жінка, заради якої він колись звернув би гори. Усе, що в нас було - зникло. Розчинилося в холодних ночах, як зараз.

- Ти не хочеш мене... більше, - шепочу я, відчуваючи, як усе всередині стискається, як у тілі не залишається ні краплі сил. Я втрачаю його.

Він зітхає. Глухо, втомлено, ніби я знову прийшла до нього з якимись настирливими претензіями. Мені хочеться закричати, розірвати цю бездушну тишу на шматки. Я хочу, щоб він хоч щось сказав, щоб його слова вдарили мене, пробили стіну. Але він просто стоїть. Безмовний, холодний.

- Я просто втомився, - знову кидає він, як виправдання, яким прикривається щоразу, як щитом, за яким йому зручно ховатися. - Ти перебільшуєш.

Я перебільшую? Це я придумую собі, що ти більше не торкаєшся мене? Це я вигадала, що ти більше не дивишся мені в очі, наче я не існую? Скільки ще можна говорити це? Скільки разів я маю чути одне й те саме виправдання? "Я втомився". Ні. Це не втома. Це не про роботу. Це про нас. Про те, що ми більше не пара, не сім'я.

- Досить, Ігоре, досить говорити ці чортові слова! - я раптом кричу, сама не розуміючи, звідки взялися сили. - Скільки можна? Ти не втомився. Ти просто не хочеш бути зі мною. Визнай це!

Мої слова, як каміння, летять у нього, але він усе одно не рухається. Його обличчя залишається спокійним, кам'яним. Він просто дивиться на мене так, ніби я істеричка, яка намагається влаштувати черговий скандал.

- Ти хочеш, щоб я сказав це? - його голос нарешті вибухає, але не так, як я очікувала. - Добре, Інно, хочеш? Я втомився не тільки від роботи, я втомився від усього. Я не знаю, що робити. Я більше не знаю, хто ти. Хто ми.

Я замовкаю. Його слова, нарешті, доходять до мене, як крижана вода. Він сказав це. Сказав, що більше не знає, хто я. Хто ми. Це не втома. Це не робота. Він більше не знає, хто ми такі.

- Ти не знаєш... хто я? - повторюю я, немов сподіваючись, що, якщо скажу це вголос, воно втратить свою силу. Але ні. Слова дзвенять у повітрі, як розпечене залізо.

Він киває. Мовчки. Нескінченне мовчання. Це вбиває мене.

- Ігор, - знову вимовляю я його ім'я, намагаючись пробудити в ньому хоч щось. - Що з нами? Що ми зробили не так?

Він мовчить, його погляд відводиться вбік, і я розумію, що відповіді не буде. Він не знає. А може, і не хоче знати. Ми загубилися. Ми занадто далеко пішли одне від одного, щоб знайти дорогу назад.

Я більше не можу з цим жити. Я не можу більше намагатися повернути те, чого вже немає. Але як сказати це? Як зізнатися собі, що все скінчено?

- Я не хочу втрачати тебе, - тихо кажу я, відчуваючи, як голос зривається. - Будь ласка, скажи мені, що це можна виправити. Скажи, що ми ще можемо щось зробити.

- Я не знаю, - знову його слова. Я не знаю. У цьому вся суть. Він не знає, а я більше не можу чекати, поки він вирішить.

Тиша знову накриває нас, як хвиля. Вона тисне на мене з усіх боків, заповнює легені, позбавляючи можливості дихати. Я відчуваю, як клубок у горлі стає більшим, важчим. Я більше не можу витримувати це.

- Я йду спати, - нарешті вимовляє він, роблячи крок до дверей. Його голос звучить рівно, без емоцій. Він робить це щоразу. Йде. Кидає мене одну з моїми думками, моїм розпачем.

- Ти знову спиш на дивані? - запитую я, хоча знаю відповідь. Він знову піде. Він більше не хоче бути поруч. І навіть не намагається це приховати.

Він не відповідає, просто йде, залишаючи мене одну в порожній спальні, з холодним ліжком і ще холоднішою душею.

***

Я лежу в темряві. Уся кімната занурена в безмовність. Тільки я і ця прірва, яка розверзлася між нами. Він пішов спати на диван. Я чую, як він влаштовується там, як подушка торкається тканини, як простирадло злегка шарудить під його тілом. Але він більше не поруч зі мною. Він уже давно не зі мною. І я не можу це більше ігнорувати. Мої руки торкаються простирадла. Воно холодне. Наче сама постіль більше не пам'ятає його тепла. Коли ми востаннє були разом? Коли я востаннє відчувала його дотики? Усе нібито розчинилося в сірому тумані. Усе стало таким далеким, немов це було в іншому житті.

Він більше не хоче мене. Це правда, яку я так довго намагалася не помічати. Його холодність, його відстороненість. Усі ці "втомився", "робота", "завтра порозмовляємо". Усе це було лише прикриттям. Він більше не любить мене. І я не знаю, що робити з цим знанням.