Читати книгу - "Заборонена зустріч, Ангеліна Кріхелі"

Чекала, що він тут же обійме у відповідь. Костя нібито замерз, дивиться на мене безглуздо, і ніяк не реагує.

— Здається, сину, тобі дісталася дивовижна жінка, — засмучено вимовив Ігор, з тихим стуком ставлячи келих на стіл, проходячи повз нас і прямуючи до сходів. — Не мучся з прибиранням, Катюшо. Вранці прийде хатня робітниця і наведе порядок. Відпочивайте...

Перевела погляд на нього. Дивилася в спину, доки він не зник за дверима своєї кімнати. Знову пронісся табун мурашок по шкірі. Я тепер знаю, де його кімната.

Здивовано глянула на власні руки, що обвивали шию Кості. Що я роблю взагалі? Для щасливого шлюбу потрібні двоє. А нареченому, здається, байдуже все, крім його гастролей. Ні, не музики. Його надихає не вона, а саме вічний рух, увага, шанувальники, афіші з власним обличчям.

— Зіграєш? — попросила не стільки, щоб налагодити контакт, скільки, щоб хоч якось відволіктися.

Кивнула головою в бік нової гітари.

— Ще не налаштував як слід, — розгублено відповів.

Її-то він обійняв куди охочіше.

— Костя, — важко зітхнула, готуючись озвучити чергове незручне для всіх запитання. — Ти ж розумієш, що і в цьому теж збрехав мені?

Він здригнувся від невідповідності мого тону і поставленого запитання. У мене немає претензій. Я просто хочу розуміти, що відбувається. І дізнатися нарешті все й одразу, що від мене приховують.

— Це ж мав бути сюрприз... — не надто впевнено пробурмотів.

Судячи з переляканого погляду, помітив, що в мені надломилося щось.

— Для кого? — запитала втомлено, повертаючись за стіл.

Плов давно охолов, але треба чимось себе зайняти. Розмірено підношу виделку до рота, дивлячись в одну точку перед собою на... Це що, піаніно?

— Костя... Ти був тут раніше?

— Ні, — здивовано втупився на мене, не розуміючи, до чого запитання.

— А чиє піаніно?

Він озирнувся, здивовано глянув на музичний інструмент в ідеальному стані, потім на мене.

— Поняття не маю, — пробурмотів, як і раніше, міцно притискаючи до себе нову гітару.

— Іди вже, налаштовуй, — буркнула задумливо, бачачи його нетерпіння. — Я поки що зі столу приберу.

— Так батько ж сказав...

— Жодна жінка, яка себе поважає, не залишить бардак після застілля.

Костя знизав плечима, відмовляючись розуміти моє завзяття в наведенні порядку.

Поклавши виделку поруч із тарілкою, мовчки дивилася, як він піднімається сходами, відчуваючи, як у серце проникають порожнеча й холод. Потім піднялася з-за столу і насамперед попрямувала до піаніно. Цікаво, що до цього моменту навіть не помічала його. Можливо, просто тому, що присутність у кімнаті Ігоря затьмарила деталі інтер'єру. Але кому належить інструмент?

Хтось однозначно грає на ньому. Провела тремтячою рукою по кришці. Ідеально чистою, але з крихітними подряпинами. Нагорі виявила стос нот. Романси. Несвідомо метнулася поглядом до кімнати Ігоря і несподівано зустрілася поглядом з її володарем.

— Не домовилися? — запитав м'яко.

Я похитала головою, стиснувши губи.

Ігор повільно спустився до мене, не розриваючи зорового контакту.

— Катю, а що, як і потім не домовитеся? — вкрадливо запитав, беручи мої долоні у свої руки.

— Як ви з Оленою Михайлівною? — уточнила їдко.

Не збиралася завдавати болю. Слова самі вирвалися, як захисна реакція проти його чар. Чоловік прикро поморщився.

— Ми з Оленою — зовсім інша історія, — пояснив усе ж таки. — Я був занадто молодий для шлюбу. Кар'єра значила для мене так багато, що заради неї кинув справу душі.

— Це ви граєте?

— Перестань мені викать, — попросив наполегливо. — Я грав. Тепер ні.

— Але піаніно в хорошому стані...

— Іноді сідаю за клавіші.

— Так ось у кого пішов Костик, — здогадалася.

Ігор відпустив мої руки і попрямував за своїм келихом.

— І так, і ні. Ти знаєш, — розмірковував уголос, займаючи своє місце за столом. — Я був буквально одержимий бажанням жити красиво. А тут Костик. Кричить щоночі, як оскаженілий. У мене вранці переговори важливі, а я не можу очей зімкнути...

Злякано глянула в бік другого поверху.

— Він не чує, — байдуже повів плечем співрозмовник. — Для його кімнати робив шумоізоляцію на совість.

— Ти готував для нього кімнату?

— А що тебе дивує?

— Я нічого не розумію, — пробурмотіла, сідаючи на вільний стілець біля нього. — Костя постійно твердив, що ти їх кинув.

— Певною мірою так.

— Але ти зробив для нього кімнату на дачі. Облаштував із комфортом усе його життя. Знаєш про всі важливі події в його долі. Тому що й організував їх. Як це можливо?