Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

Отримала повідомлення від Якоба, що табір евакуюють (щоб прийняти нову зміну), що Макс підкупив охоронців прикрасами, які знайшов у таємному сховку. Тоді, завдяки співпраці Якоба і Макса, її перевели до Біркенау, і так вона ще раз уникла смерті, але мусила розлучитися з Якобом. Можливо, назавжди. Але ще тоді, коли вони розлучилися, знала, що мусить знову його побачити, хоча б іще раз; вона просто це відчувала, що мусить побачити Якоба. Особливо тоді, коли зрозуміла, що вона не просто його дружина, а ще й мати його дитини. Ось тому й мусить побачити Якоба хоча б іще раз, щоб повідомити, що стане матір’ю його дитини. Пригадує ту першу зустріч після розлуки: впізнала його лиш тоді, коли він розігнувся і знову зігнувся, щоб підняти щось, що лежало коло ящика, біля солдатських чобіт. Та навіть тоді не була певна, що це саме він, хоч людина в білому лікарському халаті (він стояв боком до неї, спершись на великий дерев’яний ящик, що сягав йому грудей, правою рукою замахувався молотком, тож вона, попри невелику відстань, спочатку побачила, як здіймається його рука, а потім, не тієї ж миті, а трохи пізніше, почула тупий удар, як то буває, коли здаля дивишся, як рубають дрова) дуже скидалася на Якоба, вона впізнала його за ударом електричного струму, яким озвалося її тіло ще до того, як у її свідомості блимнула ота лампочка з написом ЯКОБ; за останні кілька місяців, відколи вона в Біркенау і відколи не бачила Якоба, особливо відтоді, все, що з нею відбувається, має вигляд несправжнього, тож вона мусить все добре перевірити потужними зусиллями чуття і свідомості, бо все довкола так схоже на сон і на марення, яке годі перевірити лише відчуттями; — але тоді побачила його профіль і його чоло, а солдати, які стояли біля нього і того великого дерев’яного ящика, широко розставивши ноги, допомогли їй розвіяти сумніви, і не тому, що солдати з автоматами не могли належати до легіону зі снів (а інфільтрувалися з реальності), а тому, що вже була звикла снити Якоба серед доволі абсурдного та навіть, як для сну, дивного пейзажу: інтимне, легке світло якоїсь кімнати, майже нереальне сяйво ореолу або ж: осяяне сонцем і погідне довкілля, як тло картини, на якій з’являється він, Якоб; і вона знову, хтозна-вкотре, прочитала над входом до табору напис, обрамлений колючим дротом: ARBEIT UND FREIHEIT, а далі TIEHIERF DNU TIEBRA, прочитавши напис навпаки, ніби перевірила цю дійсність, посеред якої побачила Якоба, котрий стоїть у своєму лікарському халаті, високий, замахується молотком, такий схожий на себе і такий несправжній, мов апофеоз чи мов привид. Вираховувала, коли надійде її черга порівнятися з ним, щосили напружувалася, щоб за цей короткий час вигадати найрозумніший і найтверезіший спосіб скористатися цією чудовою зустріччю (вони йшли по четверо, пострижені, зболотовані, в брудному арештантському одязі з тьмяними жовтими зірками, волочили свої скривавлені та мозолисті ноги в порваних важких цокулах місивом зі снігу та багнюки, несли на плечах лопати і співали Дівчину, яку я обожнюю, пісню, що її вивчили на роботі від арештантів і яку співали під час повернення) — і прокричати йому, що ось вона, тут, серед оцих співаючих мішків, що вона не може більше витримати; гарячково видумувала, як, якими словами і яким голосом прокричить йому, що вона тут, що вона вагітна, що вона не в змозі зробити щось інше, окрім як крикнути ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, хай навіть це буде кінець усьому; і до того, як встигла вибрати найкоротше і найлункіше слово (як поет у мить натхнення не обирає отого справжнього і єдиного слова, а воно виплескується з нього ніби мимоволі), і до того, як зрозуміла, чи принаймні саме тоді, коли зрозуміла, що за дві-три миті буде запізно для всього, бо колона повертає ліворуч, в її свідомості спалахнуло ЯКОБЕ, Я ВАГІТНА, і водночас вона почула, як її власний голос, мов куля, пробив і прошив тріпотливу мантію пісні Дівчина, яку я обожнюю, і її охопило спочатку задоволення від зробленого, тобто від того, що вдіяла все, що могла, що Якоб мусив її почути, а зовсім не страх від покарання: тож коли відчула тупий удар у ребра, її все ще мучили думка і страх (та думка ніби вдарила її по голові сильніше, ніж гумовий кийок по ребрах), що Якоба все це не стосується, що він прикидався не перед німцями, а перед нею, і що йому насправді немає діла до того, що вона вагітна від нього, бо ж як це можливо, що молоток в його руці не зупинився (вона крикнула саме тієї безмежно малої долі секунди, коли молоток в його руці здійнявся до максимальної точки і зупинився, щоб змінити напрям, вона немов чекала саме на той знак і ніби боялася, що наступний помах його руки обірве її рішення і її голос), що він навіть не поворухнув головою, якби ж хоча б один м’яз заграв на його обличчі, якби ж він принаймні кліпнув. — Якоб у білому лікарському халаті, наче Мойсей, що замахнувся правицею: ця картина закарбувалася в її пам’яті, як картина розп’ятого Христа, що вона її колись давно, ще дитиною, бачила у фільмі, який показували католицькі місіонери в сільській школі перед війною у воєводинському селі, де вони з мамою гостювали кілька тижнів під час канікул: розвівається на вітрі волосся над високим змученим чолом молодого розіп’ятого Христа (то був взагалі її перший фільм, батько все ще не пускав її в кіно) — а потім залою розляглася літанія і плач побожних жінок, немовби вони присутні на урочистому чині несподіваного богоявлення, а тоді молодий фратар зупинив вітер, і волосся над Христовим блідим чолом перестало розвіватися, лише його очі дивилися упокореним благим поглядом, а народ впав ниць на коліна, схлипуючи: — такою їй вкарбувалася в пам’ять Якобова постать у білому лікарському халаті зі здійнятою рукою — розіп’ятий між двома розбійниками. Незабаром, коли в глухій, зловісній тиші, в пекельному болотяному колі табору шерега стояла на рапорті та перекличці (мертвих приносили з роботи на спинах і ставили у стрій на старі місця, вирівнюючи пострижені заболочені черепи за вершечком їхніх незграбних цокулів), її й надалі більше гнітила та завмерла проекція і той закам’янілий замах руки з молотком, ніж страх перед покаранням; і лише коли почула свій номер, своє ім’я,