Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

коли те п’ятизначне тавро вжалило її чоло і зашкварчало в її м’язах і серці, здалося їй, що рука, яка було завмерла, змахнувши молотком, починає рухатися і раптом опускається їй на голову (молодий фратар знову запустив кіноапаратуру: мить, яка було зупинилася, відновила рух, розвивається волосся над блідим, замученим чолом молодого Христа); згодом, поки йшла до своєї камери вузьким коридором між двома рядами екзекуторів з палицями (вона не бачила облич, лише відчувала замахи рук з палицями, що влучали по ній, і тупий шкарубкий біль у ребрах, і животі, і голові), у затьмареній свідомості вона й далі бачила лише розтиражовану картину людини з молотком, який гупав їй по голові. (А тоді показ завершився, і в малій сільській школі запала темрява, а жінки втирали заплакані очі і цілували руки та ноги молодому місіонерові, як медіуму, що спілкується з самісінькою верховною істотою, хтось ударив у дзвони сільської церкви, і побожний важкий звук міді бринів у повітрі, мов жар, і тоді дорогою зі школи Ілонка Кутай сказала їй: «Твій тато розіп’яв Христа, — а потім додала, щоб показати — вона добре тямить, що мала на увазі, коли сказала оте «Твій тато розіп’яв Христа»: — Чи принаймні подавав цвяхи, — а тоді ще: — І ти подавала цвяхи», а мама Ілонки сказала: «Мовчи, мала, Марія ні в чому не винна; вона тоді навіть не народилася, і її тато теж», а Ілонка насмішкувато відповіла: «Ані її прапрадід, — а потім: — Ти сама казала мені, що всі жиди винні у смерті Сина Божого; кожен принаймні — казала ти — подавав цвяхи; хіба ти мені цього не казала п’ятсот п’ятдесят мільйонів разів більйонів разів трильйонів разів»).

7

Так вона потонула в безтямі (ще до того, як дісталася до своєї кімнати в кінці коридору) з отим жорстоким знаком помаху руки і застиглою проекцією перед очима; і гірким докором у вухах, що його колись давно Ілонка Кутай кинула їй після богоявлення в сільській школі: Кожен принаймні подавав цвяхи.

Пригадує те літо в селі і свої здивовані очі міської дівчинки, хоча відтоді минуло понад десять років; ще й зараз може пригадати голос, яким говорив тато, коли вона завчасно покинула село і повернулася додому, тож завжди (і зараз теж) при згадці цього у спогади повертається левада, встелена килимом квітів, і прогулянка до лісу, але до того: васильки в стиглому житі і сонце високо над їхніми головами, а потім — ліс і галявина, й обіцяна прохолода, і все решта: біла скатертина на зеленому столі і термос з холодним густим молоком, а тоді знову — голос її мами (сидить коло неї в траві, обійнявши коліна і схиливши на них свою гарну голову, і вона досі бачить її акуратно зачесане жмутиком волосся):

«Що ми скажемо татові? — але спочатку (звісно) дала випити холодного молока з термоса і з’їсти гусяче стегенце і маківник і лиш тоді запитала: — Що ти скажеш татові?» — а вона все ще не могла второпати, що тут такого важливого, чому мама має через це сердитися, і сидіти замислено, і не взяти до рота ані крихти з того всього, навіть не ковтнути молока з горнятка, що в цьому такого, чому не можна просто сказати татові: Я втекла від Ілонки Кутай, бо вона мене ображала, і я не хочу більше розмовляти з нею, і не хочу її бачити, а тоді, коли тато запитає, як саме ображала її Ілонка Кутай, вона просто і достеменно все перекаже, він не буде через це сердитися і, звісно, не спробує її знову повернути в село, та навіть якщо спробує переконати її, то скаже: Вона ображала і тебе; і твого прапрадіда ображала; і ще там, у лісі, ще перед тим як мама поховала всі ті білі серветки і залишила на пеньочку дрібки для пташок і мурашок і перед тим як їй сказала стурбовано і злякано:

«Не смієш так казати батькові; ми не можемо розповісти про справжню причину», — вона вже була переконана, що таки мусить сказати все, навіть оте про прапрадіда, і насолоджувалася, уявляючи його, тобто свого батька, як він складає зброю перед нею, ще шмаркатим дівчиськом, і стоїть, роззброєний і вражений, з короткою люлькою, яку тільки-но вийняв з рота, і вона бачить, як під окулярами в металевій оправі її слова змивають його гострий і строгий погляд; саме так, як було, як знала, що буде; вона вирішила ще тоді, в лісі, сказати йому лише у крайньому разі, хоча й обіцяла мамі, що не скаже нічого, ні за які гроші, крім (звісно) того, що казатиме мама, тобто буцімто їй у селі шкодило, що вона заробила пронос і що дістала якусь висипку.

Пригадує те повернення з села і своє здивування, що подорожує не потягом (так, як приїхали) і фірою через поля з житом і маком, що повертаються лише фірою, причому вздовж колії, якою гордовито гуркотять потяги, а вона ж любить подорожувати потягами, та й мама казала, що любить подорожувати потягом, а тепер каже, що їй більше до вподоби фірою, яка труситься горбкуватою сільською дорогою, і нікуди навіть притулити голови, і сонце пече прямісінько у голову, у тім’я. Коли ж врешті дісталися до міста, вона сказала, що досить із неї тієї фіри, що принаймні тепер вони можуть поїхати трамваєм, отим блакитним, що їде з вокзалу прямісінько до рогу їхньої вулиці, вкритої цвітом дикого каштана, і тільки-но фіра прибула до вокзалу, вона побачила: спочатку трамвайні штанги, а потім фіакри і коней, які фиркають перед станцією, а тоді вже вигулькнув, дзеленькаючи, мов дзвіночками, той малий блакитний трамвай, так схожий на іграшку, і вона вигукнула:

«Ось він, блакитний!» — немов зустріла когось зі свого будинку чи свого класу, чи принаймні якусь свою іграшку, бо любила кататися цим блакитним трамваєм, блакитних менше, і тому вони, мабуть, красивіші, і тому не байдуже, чи він блакитний, чи жовтий, зовсім не байдуже, але замість того, щоб зупинитися на станції, обтрусити з себе пилюку і відпустити фіру з втомленими конями, її мама показала людині в грубому овечому кожусі (а їй всю дорогу було цікаво, як він витримує в ньому в таку немилосердну спеку) рукою дорогу, і вона сказала мамі плаксивим благальним голосом Хіба ми не поїдемо трамваєм? — і здавалося їй, незважаючи на оторопіння, що варто просто вигуком нагадати мамі, адже за час, проведений у селі,