Читати книгу - "Псалом 44, Данило Кіш"

вона могла просто забути, що до їхнього дому можна дістатися трамваєм, або не взяла до уваги переваги і зручності трамвая перед звичайною кінською упряжжю чи чогось такого. І думала, що мама, тільки це почує, тільки це второпає, лясне себе по чолі, і засміється зі своєї розсіяності, і скаже щось на кшталт «Ой, ти ба, я геть забула про трамвай», але мама не ляснула себе по чолі і не сказала цього, не сказала взагалі нічого, а лише сиділа і дивилася поперед себе, і вдавала, що не чує, і ніби так захопилася тим роздивлянням фасадів будинків, що не може нічого чути, взагалі нічого. І тоді вона змушена була повторити своє здивування, але тепер (задля обережності) з дозою гумору в голосі, немов каже «Вгадай, що ми забули?», і ніби заздалегідь сміється з того, як мама лясне себе по чолі і скаже щось, наприклад, «Термос!», а вона вийме його зі своєї малої дорожньої торбинки і сміятиметься, звісно, сміятиметься; але нічого такого не сталося, і замість того, щоб здивуватися і засміятися, мама тільки сказала, ледь повертаючи голову:

Заборонено їздити трамваєм, і ще до того, як вона встигла здивуватися, мама сказала: «Тому не смій розповідати татові, чому ти розсердилася на Ілонку Кутай». І тільки тоді вона пов’язала деякі факти і заледве зрозуміла, чому її затримували в селі під приводом користі для її здоров’я і чому вона не сміє розповісти татові, але саме тому, що не все було зрозуміло і від неї щось приховували, вона твердо вирішила розповісти татові все, звісно, не відразу, але вона знайде привід змусити себе сказати те і мати виправдання перед мамою і перед собою, а тому, ніби не второпавши навіть тієї дещиці, яку таки розуміє чи здогадується, сказала мамі:

«Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм! Ніяк не можу зрозуміти… Як це — заборонено їздити трамваєм». — Тоді мама ляснула себе по чолі, але не так, ніби щось пригадала, не лише так, і вона ж бачила, як мама піднесла руку до чола і затримала там, але не так, ніби здивувалася, а ніби стирає з чола, разом із пасмом волосся, ще й якесь відчайдушне рішення, а ще бачила, як її рука тим самим відчайдушним рухом простягається вперед, властиво в той бік, де, мов іграшка, стояв трамвай, на який вона витріщалася, все ще запитуючи очима Не розумію, чому заборонено їздити трамваєм, чи ніби вперше бачить трамвай і питається, надувши губи, для чого ця блакитна посудина з рогами, чи це транспортний засіб, чи іграшка для дітей, чи, може, ще якась дивина, може, щось небезпечне чи навіть грішне; тоді, ніби докір, почула голос своєї мами:

«Заради бога, ти ж уже не дитина. Хіба сама не помічаєш нічого довкола, хіба тобі потрібно пояснювати, — а тоді, ніби показуючи на буквар комусь такому, хто ще не знає літер чи вдає, що не знає, чи не бачить: — Читай оте. Там, бачиш, білими літерами. Біля дверей… Розумієш? Ти гарно знаєш німецьку… Ото, оту вивіску на трамваї. Біля дверей. FÜR JUDEN VERBOTEN. Ти розумієш: für Juden verboten. Тепер розумієш?» — і тоді вона зрозуміла все, принаймні що стосується перекладу з німецької, мамі не потрібно було перекладати, в цьому каламутному сплетінні подій вона зрозуміла ще дещо, але оте дещо не стало достатньою причиною, щоб вона змінила вираз свого обличчя й не закопилювала далі губи, мов мала злючка, і твердо вирішила, що таки на зло все розповість татові, щоб у такий спосіб дізнатися й оте решта, вона не знає точно що, але решту істини, яку від неї приховують і котру вона мусить знати, бо інакше стане і залишиться справжнісінькою злючкою, і не змінить виразу обличчя, і далі закопилюватиме губи, поки не дізнається, що означає те, що на трамваях, поки вона була в селі, раптом написали FÜR JUDEN VERBOTEN, тобто чому це так, що вона не може їздити трамваєм,

А жовтим, мамо

ані жовтим

не можеш, дитино, їздити ніяким трамваєм

зрозумій: ніяким

А чи може Ілонка Кутай

як Ілонка Кутай, наприклад, ота побрехуха пришелепкувата замазура вошива недотепа капарниця двієчниця остання найгірша в класі, через яку вона мусила втекти з села, посваритися з мамою, а тепер ще посвариться з татом і всеньким світом, якщо треба, чи закопилюватиме губи, хай навіть буде бридкішою від найгіршого беззубого бабиська, — так вона розлютилася; і все ще чує голос свого батька (після всього, що вона йому випалила, він раптом заговорив, і вона знає, що добре зробила, що все розповіла батькові, і, власне, без серйозної причини, бо тато навіть не сердився, коли мама сказала, що вони повернулися з села тому, що село їй більше не йшло на користь, що вона там дістала пронос і висипку, бо в неї алергія на сільську їжу, він лише сказав «Краще було б усе-таки залишитися в селі, поки не вляжеться все це»), і вона знала, що мудро зробила, що таки сказала татові все-все, і оте про образу, і оте про прапрадіда, і він, тобто тато, був не лише роззброєний, але й просто добитий, бідолаха, так, що вона навіть пожаліла його і почала шкодувати, що не послухала мами і не мовчала; він просто одним розпачливим рухом вийняв свою коротку люльку з рота, і вона побачила, як його строгий погляд з-під окулярів в металевій оправі змивається, і стирається, і перетворюється на якесь болісно замислене і розпачливе рішення (саме так, як вона й уявляла, що станеться), і з нього раптом полилася промова, потекла, мов вода, і навіть сьогодні вона ще запитує себе, чому він раптом так поспішно заговорив, і вона все пам’ятає, а це означає, що вона все знала, причому вже давно: — «Це не ненависть до негрів, ірландців чи євреїв, тобто питання не в етнічній, расовій чи національній спільноті, це людська нетерпимість, яка шукає виправдання в кольорі шкіри чи у звичаях, в чому-небудь, що відрізняється від спільного для певного середовища; вроджена і вкорінена людська пристрасть (не кажу, природа, що, може, точніше, але я цього не хочу, не хочу визнати нікому, навіть собі, а найменше тобі), отже, людська пристрасть до мордування і приниження того, хто так гарно називається ближнім, але, може, найточніше зі всього: атавізм стада і тварини перемогти і знищити всі інші види і всіх інших істот, і запанувати над ними, і тріумфувати з найпростішої і найегоїстичнішої