Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Бібліотека була сповнена тиші, яку порушувало лише шарудіння сторінок і приглушене постукування клавіш. Лампи відкидали м’яке світло, створюючи ілюзію спокою. Але в Златиній голові жодного спокою не було.

Вона сиділа в затишному куточку біля вікна, підібгавши ноги під себе, і втупилася в телефон. Її пальці швидко ковзали по екрану, набираючи чергове повідомлення.

"Привіт, Ден. Як ти там?" – відправлено.

Декілька секунд вона просто дивилася на екран, очікуючи на відповідь. Але нічого.

"Може, ти зайнятий? Просто напиши, що з тобою все добре." – відправлено.

Знову тиша. Навіть не прочитав.

Вона зітхнула, витерла долонею обличчя й сперлася на руку. Куди ти зник, Ден? Його відповіді були все рідшими, а дзвінки все коротшими.

Раптом поруч із нею зупинилися двоє людей. Вона не відразу їх помітила, аж доки не почула знайомий голос.

— Ого, хто це тут у гніздечку тиші? – прозвучав веселий голос Софії.

Злата різко підняла голову. Перед нею стояли Софія та Макар, старі друзі Дена. Їхні обличчя відображали легке здивування, змішане з цікавістю.

— Привіт, Злато, – Софія нахилила голову. – Не очікували тебе тут зустріти.

Злата нервово опустила телефон на стіл екраном вниз.

— Привіт, – стримано відповіла вона, намагаючись зобразити звичайний спокій. – Просто вирішила попрацювати в тиші.

Макар, який стояв трохи позаду, помітив її рух і хитро примружився.

— Писала комусь?

Злата зробила вигляд, що не почула, і відкрила ноутбук.

— Нічого важливого, – швидко відповіла вона.

Софія обмінялася поглядом із Макаром, її брови злегка злетіли.

— Це випадково не Ден? – запитала вона трохи м’якше.

Злата ледь помітно стиснула пальці, але намагалася зберігати спокійний вираз.

— Чому ви питаєте?

— Бо він нам теж не відповідає, – знизав плечима Макар. – Відлетів, як вітром здуло.

— Останній раз виходив на зв’язок три тижні тому, – додала Софія. – Ти теж не чула про нього нічого?

Злата сумно похитала головою.

— Ні… Він обіцяв писати кожного дня, але…

— Але тобі він також фактично не пише, – завершив за неї Макар.

Вони всі замовкли. Лише десь далеко за стелажами хтось перегортав сторінки.

— Ну що ж… Якщо ти раптом отримаєш від нього звістку, скажи нам? – запитала Софія.

— Звісно, – тихо відповіла Злата.

Макар і Софія ще мить постояли, ніби зважували, чи варто щось додати, а потім рушили до виходу.

Коли вони зникли за дверима, Злата взяла телефон і знову подивилася на останні повідомлення. Жодної реакції.

Її серце стиснулося.

Що, якщо він більше не хоче виходити на зв’язок?

---

Пізніше в обід до Злати в бібліотеці приєдналася Катя, щоб готуватись до пар разом. За робочим столом стояла повна тиша, лише час від часу чути було шелест сторінок і приглушений стукіт олівців об стіл. Катя сиділа прямо, ніби солдат перед боєм, уважно читаючи підручник і роблячи нотатки акуратним почерком.

Злата ж… зовсім не виглядала як взірець дисципліни.

Вона сиділа поруч, спершись щокою на руку, і ліниво водила ручкою по своєму блокноту, малюючи якісь абстрактні каракулі. Але щойно Катя заглиблювалася в текст, Злата крадькома тягнулася до її нотаток і швидко списувала найголовніше.

Катя, не підводячи голови, запитала майже пошепки:

— Злато, ти ж розумієш, що так не навчишся?

Злата завмерла з ручкою над аркушем, зітхнула і відкинулася на спинку стільця.

— Знаю, але мені зараз складно зосередитися, – відповіла вона, дивлячись у вікно, де сутінки повільно накривали місто.

Катя відклала ручку і пильно глянула на подругу.

— Злато, в тебе щось сталося?

— Ні, все добре, – занадто швидко відповіла вона, намагаючись усміхнутися.

Але Катю так просто не проведеш. Вона склала руки на грудях і нахилилася ближче.

— Ти цілий день якась… відсторонена. То дивишся у телефон, то малюєш якісь каракулі замість нотаток.

Злата миттєво заховала свій блокнот під підручник.

— Просто втомилася.

— Ага, звісно, – Катя примружила очі. – Це не через Дена?

Злата ледь помітно сіпнулася, але зробила вигляд, що не почула.

— Що?

— Та нічого, – зітхнула Катя, повертаючись до книги.

Декілька хвилин вони сиділи мовчки.

— Катю, а ти віриш, що деякі люди можуть просто… забути про інших? – несподівано запитала Злата, крутячи в руках ручку.