Читати книгу - "Сонячний Птах"

Лорен легкою танцювальною ходою відійшов від мене, наблизився до Джозефа й відкритою долонею вдарив його в обличчя. Виляск від цього удару був на диво лункий, а удар такий сильний, що примусив Джозефа обкрутитися на повне коло, перш ніж він упав на землю. Він сидів, хитаючись, із кутика рота стікала цівка крові там, де зуби врізалися в його товсту нижню губу.

– Як бачите, я досі сміюся, – сказав Лорен, звертаючись до приголомшеної публіки. – Я навіть іще не розгнівався. Подумайте, що може статися з кожним, хто по-справжньому мене розгніває.

Вантаж швидко повернули на вантажівку, й ми поїхали далі.

– Що ж, – сказала Саллі, – тепер ми можемо розраховувати на повну співпрацю до кінця подорожі. Чому великий білий бвана не скористався бичем, щоб не бруднити руки?

– Розкажи їй, Бене.

Лорен не дивився ні на мене, ні на неї, поки я розповідав Саллі про кампанію умисного спротиву, яку слуги влаштували проти нас.

– Я переконаний, Лоренові було неприємно дати ляпас тому чоловікові. Але він завів вантажівку в канаву умисне. Нам лишилося тільки три з половиною дні, щоб дістатися до тих Кривавих Пагорбів, і ми не можемо дозволити, щоб нам улаштовували нові трюки.

Саллі негайно забула про своє співчуття Джозефу.

– Криваві Пагорби, – зловтішно повторила вона. – Господи, це розбуджує в уяві видіння принесених у жертву людей і…

– Імовірніше, назва пояснюється червоним кольором пагорбів, – припустив я.

– І це табу! – Вона пустила мої слова повз вуха. – Либонь, причина в руїнах. О Боже, я відчуваю це у своїй крові – храми, наповнені скарбами, реліквії та письмові пам’ятки великої цивілізації, гробниці, зброя…

– Ти бачиш, що ставлення моєї асистентки до нашого відкриття неупереджене, неромантичне й цілком наукове, – сказав я Лоренові, й він усміхнувся.

– Хоч таке ставлення мене й дратує, але в цю мить я почуваю те саме, що й вона, – зізнався Лорен.

– Схоже, ви трохи порозумнішали, чоловіче, – з дошкульною іронією сказала йому Саллі.

Була вже друга година дня, коли ми дісталися до того місця на східному краї улоговини, звідки ми мали їхати до пагорбів за компасом, й майже відразу стало очевидно, що сьогодні ми до них не доїдемо. Їхати було дуже важко, піщаний вельд обліплював колеса автомобілів і зменшував швидкість нашого просування вперед до повільної ходьби. З півдесятка разів колеса вантажівок глибоко загрузали в піску, й ми мусили витягувати їх чотириколісною трансмісією лендровера. Щоразу, коли це траплялося, водій і вся команда вибачалися довго й багатослівно.

Пісок поглинув усі сліди від недавніх дощів, але вони свідчили про себе новою зеленню, яка вкутувала колючі кущі та дерева акацій, а ще драматичніше в розсипах диких квітів, які вкривали все навкруги товстим килимом.

Їхнє насіння та бульби спали протягом трьох довгих років посухи, чекаючи, коли настане час щедрого проростання, й тепер яскраві барви вогню короля чаки весело палахкотіли між полями синіх маргариток. Зоряні лілеї, верес, золоті ґазанії і зо два десятки інших різновидів утворювали царську виставку й допомагали нам подолати розчарування нашої черепашачої подорожі.

На кожній примусовій зупинці я залишав прокляття та метушню на Лорена й відходив від автомобілів з фотоапаратом.

Захід сонця захопив нас, коли ми були ще за п’ятнадцять миль від пагорбів, і, коли я заліз на верхні віти акації з пласкою кроною, під якою ми розбили свій табір, я зміг побачити їхні низькі обриси на східному обрії. У скісних променях сонця вони мали помаранчево-червоний колір. Я сидів у розгалуженні головного стовбура й дивився на них, аж поки сонце зайшло, й пагорби злилися з чорним небом.

Дивний настрій опанував мене, коли я дивився на далекі пагорби. Містичне відчуття неминучої долі наповнило мене млявою меланхолією, я переживав тривогу й невпевненість.

Коли я спустився вниз, до табору, Лорен сидів сам-один біля вогню, дивлячись на полум’я і цмулячи віскі.

– Де Саллі? – запитав я.

– Пішла спати. У препоганому настрої. Ми засперечалися про криваві види спорту та побиття чорношкірих.

Лорен подивився на її намет, у якому досі горіло світло від ліхтаря. Від багаття слуг не долинало співу, коли Лорен і я їли засмажену печінку сернобиків та бекон, омиваючи страви теплим червоним капським вином. Попоївши, ми певний час сиділи мовчки й допивали вино.

– Стомився, – сказав нарешті Лорен і підвівся на ноги. – Піду зателефоную Ларкіну. Обіцяв телефонувати йому кожного другого вечора. До ранку, Бене.

Я дивився, як він підійшов до лендровера й увімкнув радіоприймач, що працював на двох хвилях. Я почув п’яний голос Ларкіна крізь гудіння й тріскотіння атмосферних перешкод. Протягом кількох хвилин я дослухався до звуків радіо, поки Лорен робив свій звіт. Потім також підвівся на ноги й пішов геть від табірного вогнища.

З тривогою в душі, досі перебуваючи під впливом свого непевного настрою, я помандрував у темряву. Кістки сернобиків привабили до табору табун гієн, й вони хихотіли та вищали, блукаючи між покритих шпичаками дерев. Тому я не став відходити далеко від табору, підійшов до намету Саллі й зупинився там на кілька хвилин, щоб натішитися її близькістю, потім попрямував до вогнища слуг. Мої ноги ступали нечутно по м’якому піску, і я почув, як говорить один зі старих носіїв рушниць, коли я наближався. Він заволодів увагою всіх інших, що сиділи навпочіпки навколо слабенького вогню. Його слова долетіли до мене виразно й розбудили мою пам’ять. Я відчув, як вони лунко скотилися по моєму хребту, як примарні пальці залоскотали мої руки та шию, а моє волосся стало сторч.

– Від цього зла треба навіки очистити землю та людські мізки.

Це були ті самі слова, які промовив Тимоті Маґеба, – ті самі слова, але сказані іншою мовою. Я зачаровано втупився в зморшкуваті, позначені віком риси старого матабеле. Либонь, він відчув мій пильний погляд, бо підняв очі й побачив мене в густій темряві.

Він знову заговорив, остерігаючи їх:

– Стережіться, тут Павук, – сказав він.

Вони прозвали мене Павуком за моє маленьке тіло й довгі кінцівки. Його слова звільнили їх від чарів, під якими вони перебували, вони засовали ногами й закашляли, дивлячись на мене. Я обернувся й пішов геть, але слова старого матабеле залишилися зі мною. Вони тривожили мене, підсилюючи мій неспокій.

Намет Саллі був тепер темний, як і намет Лорена. Я пішов до власної постелі й довго не міг заснути, дослухаючись до нічного виття гієн і міркуючи по те, що принесе нам завтрашній день. В одному не доводилося сумніватись: десь на середину