Читати книгу - "Сонячний Птах"

Із переднього сидіння лендровера ми побачили пагорби о десятій годині наступного ранку. Вони з’явилися помаранчево-червоними за верхівками акацій, витягшись перед нами в лінію, найвищі в центрі обрію, обабіч менші.

Я сів за кермо замість Лорена, а він тим часом став уважно роздивлятися мапу й фотографію, спрямовуючи мене до найвищої точки пагорбів. Ми побачили групу велетенських канделябрів – дерева еуфорбія на тлі утвореного лінією пагорбів обрію – ці дерева також було добре видно на фотографії. Для Лорена вони слугували орієнтиром під час наближення.

Пагорби від двохсот до трьохсот футів заввишки мали відкриті, розмиті дощами й стесані негодою схили, що майже вертикально підіймалися до гребенів. Згодом я з’ясував, що вони утворені з затвердлого пісковику, густо зафарбованого мінеральними оксидами. Під скелями здіймався гайок високих дерев, і було очевидно, що там є підземна вода, яка підживлює цих велетнів. Їхнє покручене відкрите коріння звивалося біля підніжжя пагорбів, наче ошалілі пітони, і густе, темно-зелене листя було приємною оку відмінністю від сіро-зелених колючих чагарників та акацій. Попід самими скелями тяглася смуга десь у півмилі завширшки голого ґрунту, де лише зрідка пробивалися на поверхню низенькі чагарі та бліда ріденька трава.

Я вів лендровер крізь суху траву й чагарі, прямуючи до підніжжя скелястих пагорбів, у мовчанці, яка раптом стала неприємною і тяжкою. Ми повільно наближалися до червоних скель, які нависали дедалі вище, аж поки нам довелося задирати голови, щоб дивитися на них.

Нарешті Саллі порушила мовчанку, висловивши за всіх наше гірке розчарування:

– Ми мали б уже бути в середині високих мурів головного міста, якби вони існували.

Ми зупинилися біля підніжжя скель і скуто вибралися з машини, щоб розглянутися навкруги, розчаровані, намагаючись не зустрічатися одне з одним очима. Ніде не видно було жодного сліду міста, жодного обтесаного каменя, жодної купи накиданого ґрунту, ніде найменш помітних обрисів фортечних мурів або цитаделі. Перед нами був незайманий африканський буш і пагорб, неторканий і непозначений людиною.

– Ви певні, що це саме те місце, яке ми шукаємо? – запитала Саллі жалібним голосом, і ми їй не відповіли.

Під’їхали вантажівки й зупинилися біля нас. Слуги повиходили з них невеличкими групами і тепер дивилися вгору на скелі й розмовляли приглушеними голосами.

– Гаразд, – сказав Лорен. – Поки вони налаштують табір, ми обстежимо місцевість. Я піду понад скелями в один бік, ви – у другий, і неодмінно візьми із собою дробовик, Бене.

Ми пішли геть попід підніжжям скелястих пагорбів, кожен у свій бік, поміж високими, мовчазними деревами. Ми сполохали невеличку зграю мавпочок-верветок у високому гіллі, й ті кинулися із пронизливими криками навтіки по верхівках дерев. Їхні кумедні викрутаси не насмішили ані Саллі, ані мене. Вряди-годи ми зупинялися, щоб оглянути скелі, але в наших зусиллях було мало ентузіазму або надії. На відстані трьох чи чотирьох миль від табору ми вирішили перепочити – присіли на брилі пісковику, що скотилася зі скелястого пагорба.

– Мені хочеться плакати, – сказала Саллі. – Справді хочеться.

– Я знаю. Я почуваю себе так само.

– Але ж фотографія. Хай їй біс, але щось на ній таки було. Ти не думаєш, що йому просто заманулося пожартувати з нами?

– Ні, – я похитав головою. – Ло так не вчинив би. Він був у стані не меншого ентузіазму, ніж ми.

– Тоді що ти скажеш про фотографію?

– Я не знаю. Це, либонь, певний різновид оптичної ілюзії. Можливо, тінь від пагорба або від хмари.

– Але ж ті лінії! – запротестувала вона. – Вони симетричні й мають геометричну форму.

– Світло може витворяти дивні трюки, Сал, – сказав я. – Згадай, що цю фотографію знято о шостій годині вечора, майже на заході сонця. Низьке сонце, що відкидає тіні, – воно може подарувати тобі будь-який ефект.

– Думаю, мені ніколи не доводилося переживати більшого розчарування.

Вона справді мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться, і я підійшов до неї й сором’язливо обняв її за плечі своєю довгою рукою.

– Пробач мені, – сказав я.

Вона скривила гримасу й підставила губи для поцілунку.

– Ой! – сказала вона нарешті. – Докторе Кейзин, ви любитель пофліртувати!

– Ти ще нічого не бачила.

– Я бачила забагато. – Вона лагідно відсторонилася. – Ходімо, Бене. Повернімося до табору, покиньмо ці пагорби. Можливо, там уже щось є.

Ми плентали, долаючи спеку. Нам і тут траплялися квіти, і я помітив бджіл, які діловито залазили між пелюстками, а їхні задні лапки були густо обліплені жовтим пилком. Ми натрапили на місце, де недавні дощі вирили неглибокий рів, хоч слідів вологи не залишилося. Я спустився на дно рову й обстежив сліди каменю та землі, які вийшли на поверхню. За три фути від поверхні камінці були заокруглені й відшліфовані водою.

– Схоже, твій здогад правильний, Сал, – сказав я. Підібравши кілька камінців, я знайшов двійчату мушлю молюска у шматку напівсформованого пісковику. – Це підтверджує принаймні частину нашої теорії. Колись тут було дно озера – поглянь.

Сал нетерпляче спустилася до мене.

– Що це?

– Різновид unionidae, африканська мідія з тих, що живуть у прісній воді.

– Мені хотілося б, щоб ти знайшов щось трохи цікавіше.

І вона впустила давню мушлю на пісок.

– І мені також, – погодився з нею я, вибираючись із рову.

Мене виправдовує лише те, що мій мозок був затуманений глибоким розчаруванням і недавнім фізичним збудженням, яке я пережив із Саллі. Зазвичай я не поводжуся так недбало з науковими зразками. І не пропускаю повз увагу аж чотири натяки, які я мав протягом години. Ми пішли звідти, навіть не обернувшись.

Табір був уже розбитий і надійно працював, коли приплентали Саллі і я, спітнілі й покриті пилюкою, і сіли обідати консервованою шинкою та віндхукським пивом.

– Щось довідалися? – запитав Лорен, і ми водночас похитали головами, підіймаючи кухлі з пивом.

– Тепле! – сказала Саллі з огидою, покуштувавши пиво.

– Кухар щойно увімкнув холодильник. Воно буде холодне надвечір.

Ми їли мовчки, аж поки Лорен заговорив:

– Я сконтактувався з Ларкіном по радіо, поки вас не було. Завтра він пришле сюди гелікоптер. Ми проведемо останній пошук згори. Це дозволить нам дійти остаточних висновків. Якщо нічого не виявимо, я полечу звідси геть. Мене чекають нагальні справи в Йоганнесбурзі, а в гелікоптері, боюся, є лише одне місце для пасажира. Вам двом доведеться повертатися звідси наземним шляхом.

Саме в цю мить прибула депутація на чолі з Джозефом і повідомила, що якийсь невідомий дурень залишив відкрученими крани в чотирьох