Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Тому, – додав Джозеф із відчуттям очевидної полегкості, – нам доведеться завтра покинути це місце й повернутися до найближчого джерела, що на дорозі до Мона.

Пролунало кілька грізних зауважень щодо цього акту очевидного саботажу, але нікого з нас не опанував справжній гнів.

– Гаразд, Джозефе, – примирливо мовив Лорен. – Згортайте табір завтра вранці. Ми поїдемо звідси до ланчу.

Після цих слів стосунки між роботодавцями й обслугою відразу поліпшилися. Я навіть помітив кілька усмішок і почув тихий сміх від вогнища, на якому готували їжу.

– Не знаю, що ви двоє маєте намір робити сьогодні пополудні, – сказав Лорен, запаливши сигару, – але я натрапив на слід слона, поки робив свою маленьку розвідку сьогодні вранці. Я візьму з собою лендровер та носіїв рушниць. Не турбуйтеся, якщо я не приїду до вечора, можливо, цей слід заведе нас далеко.

Саллі швидко підняла погляд; протягом якоїсь миті я думав, що вона знову розпочне кампанію проти кривавого спорту, але натомість вона лише спохмурніла й повернулася до своєї шинки. Я простежив поглядом за лендровером, який поїхав понад підніжжям пагорбів, а тоді запропонував Саллі:

– Я хочу спробувати знайти стежку, яка веде до вершини, хочеш піти зі мною?

– Облиш мене, Бене, – відповіла вона. – Хочу зробити кілька малюнків сьогодні пополудні.

Намагаючись якомога ліпше приховати своє розчарування, я пішов понад підніжжям скелі й через півмилі знайшов слід дичини, який привів мене до закритої кущами заглибини, виритої дощем у червоній скелі.

Підійматися довелося круто, сонце припікало спину, і його промені відбивалися від скель мені в обличчя. Із розколин і заглибин на поверхні скелі ціле військо маленьких пухнастих гірських кроликів спостерігало за моїми зусиллями зі жвавою цікавістю. Мені знадобилося сорок хвилин, щоб дістатися до вершини, мої руки були подряпані колючими чагарями, що росли в канаві, а сорочка просякла потом.

Я знайшов гарний спостережний пункт на передньому краї скелі під широкою тінню велетенської евфорбії, і моєю першою турботою було з біноклем пошукати бодай якісь сліди руїн. Колючі чагарі біля підніжжя скелі піді мною були досить ріденькими й майже не мали трави, й мені вмить стало очевидно, що там немає найменшого сліду людських осель або обробітку землі. Я, власне, не мав жодних підстав сподіватися на щось краще, а проте розчарування відбилося нудотним болем у моїх нутрощах. Зрештою я облишив ці спроби і звернув бінокль на табір, який лежав далеко внизу. Один зі служників-банту рубав дрова для вогнища, й протягом якогось часу я розважався, дивлячись на замахи сокири, а потім слухаючи звук удару, який долітав до мене через кілька секунд. Я оглядав табір далі й помітив рожеву блузку Саллі на краю гайка. Вона, вочевидь, розпрощалася з надією зробити велике відкриття й, будучи розумною дівчиною, міркувала про те, яку розвагу може вона знайти в цій експедиції. Я дивився на неї довго, намагаючись вирішити, як мені вести далі свою кампанію. Я переспав із нею одну ніч, але я не був таким наївним, аби повірити в наявність палкої й невмирущої пристрасті з боку витонченої, глибоко інтелігентної й екстравагантно освіченої молодої міс. Звичайно, вона янгол, але я був збіса переконаний і не мав жодних підстав сумніватися, що моя Саллі раніше гралася в такі ігри і з іншими чоловіками, перш ніж доктор Бен, відомий мрійник, спіткнувся біля її ліжка. Існувала надзвичайно висока ймовірність того, що її штовхнула в мої обійми радше повага до мого розуму, а не до мого тіла, а можливо, жалість і певна спотворена цікавість. Проте я не мав підстав сумніватись у тому, що цей досвід не викликав у неї відрази, і мені залишається впливати на неї, щоб вона змінила повагу й жалість на щось трохи глибше й постійніше.

Добре й спокійне почуття миру напливло на мене, поки я сидів там на вершині пагорбів, нахилившись над урвищем; потроху я усвідомив, що вся ця подорож була корисною, і я відкрив у собі бажання залишитися надовше на цих загадкових Кривавих Пагорбах із їхньою таємничою й мовчазною красою. Як було б добре, якби ми із Саллі протягом якогось часу жили в цій пустелі, де я навчив би її кохати мене.

Якийсь рух, помічений куточком ока, примусив мене повільно обернути голову, і я побачив за шість футів від того місця, де сидів, як пташка-нектарниця висмоктувала нектар із квітки дикого алое, її металево-зелена голівка миготіла, коли вона занурювала свій довгий і кривий дзьобик у вогненно-червоні квіти. Я спостерігав за нею з глибокою втіхою й, коли вона полетіла геть на своїх швидких тремтячих крильцях, пережив таке відчуття, ніби щось утратив. Це відчуття ставало дедалі сильнішим, мене охопив стан тривоги; до мене має надійти якесь повідомлення, але воно заблоковане. Я дозволив своєму мозкові розслабитися, й мене опанувало відчуття, що загадкове послання перебуває десь на межі моєї свідомості. Ще секунда, і воно мені надійде.

Але в цю мить десь у гарячій тиші полудня пролунав далекий подвійний постріл із важкої рушниці й привабив мою увагу. Я випростався й дослухався ще протягом тридцятьох секунд – потім постріл пролунав знову й знову. Лорен знайшов свого слона.

Я зловив Саллі в окуляри свого бінокля. Вона почула постріли й відступила від мольберта, дивлячись у буш. Я підхопився на ноги, тривожний настрій знову опанував мене, і я став спускатися стежкою зі скелі. Не міг позбутися того дивного відчуття, воно щораз посилювалося. Тут щось є, думав я, щось дивне й непоясненне.

– Ви і я щасливі, мій друже, – сказав мені одного разу Тимоті Маґеба. – Ми позначені духами й наділені очима, які можуть дивитися назад, і вухами, що вловлюють звуки тиші.

У затіненому рові було прохолодно, але моя сорочка досі була мокра від поту. Я відчував, як моя шкіра стає гусячою, але не від холоду. Я поспішав, бо хотів якомога швидше дістатися до табору й до Саллі.

Того вечора ми повечеряли смаженим серцем слона, тоненько порізаним і змащеним гострим перцевим соусом, із картоплею в лушпинні. Пиво було крижаним, як і пообіцяв Лорен, і він перебував у чудовому гуморі. Добре денне полювання надолужило йому за всі інші розчарування. У світлі ліхтаря біля вогнища лежали довгі, загнуті жовті слонові ікла.

Коли Лорен хоче бути чарівним, ніхто не спроможний чинити йому опір. Хоча Саллі спочатку й намагалася зберегти невдоволення, вона незабаром піддалася його харизмі й сміялася разом із нами,