Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ось куди ми хочемо добутися, – промовив Лорен, показавши місце на мапі. – До цих пагорбів. На мапі вони не позначені ніякою назвою, але вони тягнуться в тому самому напрямку, що й берег улоговини, ось так.
Двом водіям знадобився певний час, щоб роздивитися на мапі те, що їм показували, а тоді з обома відбулася несподівана й вельми помітна зміна. Вирази їхніх облич перетворилися на безвиразні маски нерозуміння.
– Яка місцевість лежить між улоговиною та пагорбами? – запитав Лорен.
Він не відчув, яка зміна в них відбулася. Водії обмінялися скрадливими поглядами.
– Отже? – запитав Лорен.
– Я не знаю, яка там місцевість. Я ніколи не чув про ті пагорби, – промурмотів Джозеф, старший із водіїв, а тоді став брехати далі: – Крім того, там дуже багато піску і є сухі річища, які неможливо перетнути.
– Там немає води, – погодився Девід, другий водій. – Я там ніколи не був. Я також ніколи не чув про ці пагорби.
– Що шукають білі люди? – запитав старий носій рушниць мовою сіндебеле.
Було очевидно, що мапа нічого йому не говорить.
– Вони хочуть добутися до Катуба Нґазі, – швидко пояснив йому водій.
Вони всі були переконані в тому, що ні Лорен, ні я не знаємо їхньої мови і що вони можуть вільно розмовляти в нашій присутності. Отже, я тоді вперше почув цю назву. Катуба Нґазі – Криваві Пагорби.
– Що ти їм сказав? – запитав носій рушниць.
– Що ми не знаємо того місця.
– Правильно, – погодився носій рушниць. – Скажи їм, що там немає слонів, що дикі звірі живуть на південь від улоговини.
Водій слухняно переказав нам ці відомості й був розчарований, коли на нас його повідомлення не справило ані найменшого враження.
– Ну що ж, – сказав їм Лорен надзвичайно люб’язним тоном. – Отже, сьогодні ви довідаєтеся дещо нове для себе. Ви вперше побачите ті пагорби. – Він згорнув мапу. – А тепер повантажте м’ясо і їдьмо далі.
За п’ять хвилин весь настрій експедиції змінився. Саллі й обслуга перебували у стані глибокої депресії. Більше не було ні усмішок, ні жартів, а лише похмурі обличчя, африканці збиралися по кілька людей і щось мурмотіли одне до одного. Темп роботи впав майже до нуля, і знадобилося півгодини, щоб повантажити м’ясо забитих сернобиків. Поки це відбувалося, я відвів Лорена вбік від машин на відстань чутності й швидко розповів йому про суть розмови, яка відбулася між нашими африканськими слугами.
– Криваві Пагорби! – Лорен був у захваті. – Це означає, що вони майже напевне знають про руїни – схоже, це місце перебуває під табу.
– Так, – погодився я. – Але тепер нам доведеться остерігатися саботажу. Подивися на них – вони можуть зірвати нашу експедицію. – Ми обернулися й стали дивитися на повільні, майже сомнамбулічні рухи нашої обслуги. – Я припускаю, нам доведеться добиратися до Кривавих Пагорбів довше, аніж дозволяє наш час.
Ми знову виїхали з улоговини, бо рухатися по ній було небезпечно, адже під поверхнею там могли бути піщані провалини, які засмоктали б машину, і ми поїхали далі по піщаному, але твердому ґрунті понад краєм улоговини. Ми перетнули ще один глибокий рів, спочатку знайшовши місце, де його береги були не такими крутими, та їхали хвилин двадцять, перш ніж помітили, що жодної з вантажівок за нами не видно. Зачекавши десять хвилин, протягом яких Лорен і я нетерпляче курили, ми повернули назад і дісталися до сухого річища, яке нещодавно перетнули.
Одна з вантажівок наполовину висіла над краєм рову, одне її переднє й одне заднє колесо не доторкалися до землі, але черево глибоко загрузло в пісок. Друга вантажівка стояла неподалік, і чотирнадцять дорослих чоловіків сиділи або стояли навколо неї в різних розслаблених позах, не роблячи найменшої спроби визволити застряглу машину.
– Джозефе, – покликав Лорен водія, – як це сталося?
Джозеф стенув плечима з байдужим виразом, але йому було важко приховати своє задоволення.
– Гаразд, джентльмени, може, все-таки витягнемо її, – запропонував Лорен тоном ядучої іронії.
Минуло ще півгодини, але, попри жіночі зусилля чотирнадцятьох дужих чоловіків і попри старанні зусилля Джозефа, який знову й знову брязкотів зчепленнями то вмикаючи, то зупиняючи двигун, вантажівка й далі висіла над краєм рову. Кінець кінцем усі вони повилазили з рову й подивилися на Лорена та на мене з цікавістю.
– Наша черга, Бене? – сказав Лорен, обертаючись до мене і стягуючи із себе польову куртку.
– Гаразд, – погодився я.
Я був у захваті, дивлячись, як дбає про себе Лорен. Його тіло здавалося міцним, як граніт, і не мало на собі бодай смужки жиру. Маючи зріст у шість футів два дюйми, він носив на собі масу м’язів, обриси яких чітко вирізнялися під шкірою.
Я не став знімати сорочку. Моє тіло, хоч і було не менш міцним, ніж тіло Лорена, але дивитися на мене було не так приємно.
– Спочатку передок, – запропонував Лорен.
Машину розвантажили, бензиновий резервуар був наповнений лише наполовину, і я прикинув, що передня частина вантажівки була завважки близько тонни. Я покрутив руками, поки обмірковував проблему, розслаблюючи свої захололі м’язи. Слуги здавалися спантеличеними, й один із них захихотів. Навіть Саллі відклала вбік свою книжку й вийшла з лендровера, шукаючи зручне місце для спостереження.
Лорен і я підійшли до передка машини, нахилилися над ним і ретельно прилаштували руки, трохи зігнувши ноги в колінах і наготувавшись випростати їх.
– Ти готовий, партнере?
– Готовий, Ло.
Я всміхнувся йому у відповідь, і ми стали підіймати автомобіль. Я почав повільно, спочатку задіявши лише м’язи рук, далі рівномірно розподіляючи напругу й дозволяючи їй переходити у плечі, стегна та живіт. Вантажівка була мертвою, нерухомою масою, і я під’єднав резерви, відчуваючи, як напруга переходить у біль і дихання обпалює мені горло.
– Ну ж бо! – прогарчав Лорен поруч мене, і я напружив останні сили, відхилившись назад і відчуваючи, як перед моїм зором спалахнули зірки й закрутилося вогняне колесо.
Передок машини помалу піднявся в наших руках, і я почув приголомшені вигуки та хрипкі зітхання глядачів.
Ми віднесли передок автомобіля від рову й поставили передні колеса на землю. Потім обійшли вантажівку ззаду й проробили те саме. Ми лунко зареготали, спочатку не зовсім упевнено, але потім на повну потужність. Лорен обняв мене за плече й повів назад до слуг, які вишикувалися поряд і дивилися на нас спантеличено й тривожно.
– Ви, – сказав їм Лорен, досі сміючись, – збіговисько старих бабів і кволих дівчат. Переклади їм це, Джозефе.
Я звернув увагу на те, що Джозеф переклав їм цю жартівливу характеристику з великою точністю.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.