Читати книгу - "Люди в гніздах"

І жінка поцілувала чоловіку руку. Він відповів із жартівливим докором:

— Моя подруго, ти вивела мене з чиновного трансу, хіба можна робити це так різко і несподівано?

Дитина засміялася та розбудила бородатого діда. Він кліпав у кріслі очима і задоволено не розумів, де перебуває.

 Харків

[1942 р.]

Травневі вечори ще холодні, як холодильники. Їх можна назвати холодільниками сонця, оспіваними ще одним поетом Андрієм Чужим. Примерзав і дрімав на своєму посту поліцай. Примерзав танк до бездоріжжя. Примерзали пелюстки, що осипалися, до тоненьких дощок садків приватного сектору. Примерзає темрява до вишневих дерев. У цьому нічному світі безмежно затишної та загрозливої вулиці Полтавської наткнулись одна на одну дві постаті.

— Тьху! — сказала, ніби перепрошуючи, одна.

— От уже! — не менш доброзичливо-вибачливо відповіла друга.

— Лидя?

— Шурка, а що ти тут робиш?

— Та так, прийшла от, добрела.

— Ти ж із нашими евакуювалась?

— Евакуювалась, та недоевакуювалась.

— Дивись, як би тебе тут не того, — занадто вже хитро і турботливо сказала Лидя, майже не залишаючи сумнівів щодо причин потенційного «того».

— А я що? Мене он і перевіряли вже у Чугуєві. Жінок, біженців не «того».

— Добре, якщо так. Щасливо тоді, я побігла, чекають уже.

— Підожди, не знаєш, Крамаренки зараз тут?

— Та тут, де їм дітися?

— Усі разом?

— Ні, батько ж від них пішов. Олег — не знаю де, в наших десь. Валька от, чоловік її Женя, ти ж застала його вже. Й мати, хворіє.

— А батько де?

— Чорт його знає. В управі, мабуть. Чи ти й це не знаєш?

— Знаю. Добре, спасибі, бувай.

— Ага.

Зранку Шура Іванцова виглядала вже значно безсумнівніше, не нипала закапелками, а у звичайнісінькому легкому весняному пальтечку йшла собі через Поділ у центр міста. Непомітно роздивлялася німецькі вивіски й таблички. Німці наставили по Харкову мільйони вказівників із напрямками на різні міста і містечка, куди раптом могло знадобитися потрапити будівничим шибениць Нової Європи — від Полтави до Змійова. Ходив трамвай. Продавалися недопалки. Невеселі люди потроху оговтувалися від зимових недоїдань. Вулиця Сумська, як завжди, піднімалася вгору під своїм кутом. За кожним поворотом стояла людина у величезній кепці й стежила за Шурою.

В Управі вона поцікавилася, як потрапити до бургомістра Крамаренка.

— Якого бургомістра? Він давно вже не бургомістр!

— А хто?

— Семененко.

— Ні, я… я хотіла спитати, де тепер служить Олексій Іванович.

— Наукова управа. Будь ласка, другий поверх, вісімнадцятий кабінет.

— До котрої приймає?

— До четвертої.

— Тоді я пізніше зайду. Дякую!

Бона сиділа у мікроскверику навпроти Управи. Скверик цей утворювало заглиблення в будинку, відомому в народі під назвою «Саламандра». Посеред нього стовбичило щось на зразок колишнього фонтану. Саламандри, вимащені зеленим цементом, тихо повзли стінами, на даху стирчала мертва бетонна будка невідомого призначення. З неї можна було би стріляти по Управі, та в цьому не було ніякої потреби. Шура позирнула на годинник. Вулицею, запізнюючись, швидко пробігла тінь хмари. Нарешті з дверей вийшов невисокий міцний чоловік, ледь не повернув за звичкою ліворуч, а потім пішов праворуч. Ха! Простий співробітник управи, хто тепер за ним сильно стежитиме?

Шура наздогнала його на повороті коло тролейбусного парку.

— Драстуйте, Олексію Івановичу!

— А, привіт!

— Як поживаєте?

— Потихеньку. Працюю, наукою займаюся, якщо це слово можна до наших умов застосувати. А ти ж наче була евакуювалась?

— Наче. А от тепер тут.

— Цікаво…

— Я тут, і в мене для вас дещо є.

— Ха-ха, якщо ти з подарунком, то я більше не бургомістр, знаєш?

— Уже знаю. Але подарунок все одно хай буде.

Вона дістала з бездонної кишені пальта складений аркуш. У тій кишені, здається, могла би спати кішка.

— Це лист від вашого сина Олега.

— Он як? Тепер ясно, звідки ти повернулась. І де він, Олег?

— Коли писав, був в Енгельсі. А тепер не знаю, самі розумієте, час такий, люди швидко рухаються, прибувають, вибувають.

— Сподіваюся, ти дозволиш мені прочитати вдома, самому.

— Ну що ви. Я вам зовсім не нав’язуюся. Тільки потім я би поговорити з вами хотіла.

— У цьому не сумніваюсь.

— Ага. У мене пропозиція буде.

— А ти не порушуєш інструкцій, що так наперед мені її оголошуєш?

— Порушую. Та я нічого й не сказала. Не оголосила.

— І то правда. Тільки я все зрозумів.

— Ну, дивіться, вам же вибирати.

— Вибирати. Є з чого. Не вмер — так здох.

— Усім важко. То що, зустрінемося завтра? Ви можете?

— Можу. Давай отак само після роботи. Хоча про відповідь, певно, й так здогадуєшся, вона доволі категорична.

— До побачення.

[26.VIII.1942 р.]

А вже спекотного серпня знайомий інженер перестрів Олексія Івановича на вулиці. Той якось навдивовижу інтимно прогулювався з гестапівцем, ледь не під руку. Привітались.

— А куди це ви? — багатозначно спитав знайомий інженер.

— Я, як той діккенсівський папуга. Пам’ятаєте? «Їхать — так їхать».

— Пам’ятаю-пам’ятаю, Олексію Івановичу. Що ж, хай щастить!

— От спасибі.

І справді діккенсівський день стояв над містом. Багатьох папуг місцевого самоврядування вели кішки вулицями в бік кліток. Напевно ж, був сьогодні й хто-небудь, хто б вирішив утілити іншу цитату британського класика: «А от і я, — як казав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку».