Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Баба Сенька мовчки поглядала на Пилипа, який так і стояв на одному коліні, спершись ліктем на хрест, мов на вірне плече товариша. Сльози вже не текли, та біль у серці не вщухав.

— То повертаємось, чи як? — несміливо запитала Сенька. — Скоро автобус…

— Повертаємось, — підвівся Пилип обтрушуючи сніг з коліна. — Якщо ви не проти, я хотів би залишитись на Свята. Напевно гарно тут у вас?

— Де ж це видано, щоб людей серед зими, та перед Різдвом з хати гнали? Звичайно лишайся, сину. Шкода тільки, що невеселе тобі буде Різдво без товариша.

— Не веселе… Давайте, я вас до дороги проведу, а потім зайду до Наді в крамницю. Не скажете, в неї вже відчинено?

— О, наша Надя рання пташка. Вона з досвітку вже працює, як бджілка. А зрештою, чого їй вдома триматись? Одна тепер, як билина… А до обіду тебе чекати, чи як?

— Не знаю, бабо Сенько. Як вийде.

Надя розправляла пелюстки яскравої квітки із рожевої стрічки на Різдвяному пакунку, коли двері крамниці скрипнули. До середини, разом із клубком холодного білого повітря увійшов Пилип.

— Привіт, Надю! — Якось знічено промовив він.

— Привіт! — усміхнулась у відповідь. — Що бажаєте придбати?

— Я, власне, не за продуктами. Я поговорити…

— Поговорити? Слухаю вас, — трохи здивовано відповіла Надя.

— Тут така справа…

Пилип розповів їй про ціль свого приїзду, про давню дружбу з її батьком, і як збирався влаштувати товаришу несподіванку на Різдво. Надя слухала Пилипа, а сама тим часом заповнювала цукерками паперові коробочки. Цукерки вже сипались через краї, але вона ніби й не бачила, а тільки сипала… сипала… На очах тремтіли сльози. Вона дивилась Пилипові у вічі, ловлячи кожне його слово. Ті слова були їй дорожчими за будь який дарунок, адже то були спогади про її батька.

Багато чого, із розказаного Пилипом вона не знала: не знала, наприклад, того, що якби не її батько, то Пилипа сьогодні, можливо, вже не було б у живих. Саме Іван врятував йому життя, коли «діди» його «підрізали». Не знала, що її батько чудово грав на гітарі, бо вдома він ніколи не брав інструменту до рук. Не знала, що велика латка обпеченої шкіри на батьковій спині не від того, що горів він у танку, а від того, що кинувся рятувати дитину з сімейної казарми, охопленої пожежею.

Іван не був багатим на слова. Не був він і хвальком. Про власні подвиги ніколи не розповідав. Не любив слави і похвал. Коли звільнився зі служби і повернувся до села — довго таксував на старенькій, ще батьковій машині. Ось і вся його слава. Кому як і чим міг — допомагав. У біді нікого не залишав. Головною своєю заслугою у житті вважав те, що правильно і чесно виховав донечку Надійку. А єдиною в житті невдачею, що не вберіг дружину Галочку від другої невдалої спроби подарувати йому сина. Не зумів відмовити від ризикової для неї вагітності, яка й загнала її в могилу.

— Після смерті мами, тато зробився мов сам не свій. Тинявся, як тінь. Ніби й жив, а був, наче тіло без душі. Зовсім перестав водити машину. З сусідами не спілкувався. Довгий час навіть до церкви не ходив. Все більше вдома та вдома, — продовжувала розповідь Надя. — Тільки часом, отак, вийде на дорогу, підійме погляд у небо, і шепоче: «Ти чекай мене, Галюню. Я вже скоро…» Тато сильно кохав маму, хоч на людях того не показував.

— Вони були щасливі? — запитав Пилип.

— Тато, думаю, був. Про маму менше впевнена…

— Чому?

— Не знаю. Можливо то мої тільки домисли? Але чому щаслива жінка так часто ридала б ночами? Я не спала, часто чула її плач… Хоча, яка зараз вже різниця? Не беріть в голову.

— А як ти живеш? Розкажи? Нелегко самій?

— А я не сама. Я з людьми, — відповіла Надя, якось двояко. — З людьми. Он їх, ціле село. Та й робота в мене… Тут часом таке твориться, що про все забудеш. Особливо перед святами. Сьогодні поштарка пенсію розносить. Почнуть люди до свят скуплятись. Приходьте самі, та побачите, що буде творитися під вечір.

— Ну тоді домовились. Ловлю тебе на слові, і прийду зустріти після роботи. Ти не проти?

— Домовились.

Пилип пустився до дверей, і вже майже вхопився за клямку, як раптом вернувся.

— Надю, скільки там у баби Сеньки боргу? Я заплачу…

Сонце помалу закотилось на захід. Огорнене червоним заревом, воно сповіщало людей, що днина завтра буде холодною. На вечір також добряче прохололо. Сніг під ногами схопило льодяною кіркою. На дротах електричного струму вигравали морозні іскри. Важкі сосни аж стогнали під товстим шаром свіжого снігу, що по полудні як узявся іти, то вщух, коли вже добряче стемніло.

Пилип підійшов до воріт крамниці саме тоді, коли Надя вже замикала двері.

— Надю, пробач. Майже запізнився.

— Нічого. Я не з боязких. Сама б дійшла.

— Звичайно дійшла б. Я й не сумніваюся, — зіщулившись від холоду, і натягаючи широкого коміра на вуха, відповів Пилип. — Як день минув?

— Як завжди перед святами — божевільно, — засміялась. — А у вас?

— У мене… У мене дуже цікаво: наносив бабі води; теребив з нею кукурудзу; рубав дрова. Баба Сенька сидіти не дала.

— О, життя в селі — воно таке!

Обоє йшли вузькою стежкою, що збігала від дороги, мимо Сенчиних воріт аж до Надиного дому. Біля воріт зупинились.

— Ну, ось я і прийшла, — показала в сторону обійстя дівчина.

— А, що, з тобою ще