Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Посмертні записки Браса Кубаса 📚 - Українською

Читати книгу - "Посмертні записки Браса Кубаса"

239
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посмертні записки Браса Кубаса" автора Машаду де Ассіс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 75
Перейти на сторінку:
мене біля ніг. Можливо, я цього й домігся б, проте мої дії повернулися в інший бік: саме я кинувся до її ніг, з каяттям та благанням, я цілував їх, згадував місяці нашого щастя наодинці, я став повторювати всі ті ніжні імена, з якими до неї звертався в минулому, я сидів на підлозі, поклавши голову їй на коліна і міцно стискав її руки. Схлипуючи, в пориві безумства я зі сльозами на очах просив її, щоб вона мене не покидала... Марсела дивилася на мене кілька секунд, обоє ми мовчали, а потім м’яко мене відштовхнула від себе і з виразом нудьги сказала:

— Не набридай.

Вона встала, поправила сукню, все ще вологу, й рушила до себе у спальню.

— Ні, — кричав я, — ти не можеш піти від мене, я не хочу... — я збирався простягнути до неї руки, та було пізно, вона пішла й зачинила за собою двері.

Я вийшов як навіжений. Протягом двох фатальних годин я тинявся кварталами на околицях міста, де не було людей, де я міг не боятися, що когось зустріну. Я пережовував свій відчай з особливим хворобливим смакуванням болю, я згадував дні, години, моменти насолоди, і час від часу мені видавалося, що вони були вічними, що все те було маренням, що я сам себе дурив, намагався відкинути їх від себе як непотрібну ношу. Тоді я вирішив сісти на корабель негайно, щоби поділити своє життя надвоє, і тішився думкою про те, що Марсела, коли дізнається про мій від’їзд, буде мучитися і страждати від гризот сумління. Якщо вона таки мене все ж по-своєму любила, мала ж вона щось та відчувати, який-небудь спогад, як про лейтенанта Дуарте... Тут зуб ревнощів вп’явся у моє серце, вся природа волала, щоб я таки забрав з собою Марселу.

— Насильно, під примусом... — говорив я собі, розтинаючи кулаком повітря.

Нарешті мені спала в голову рятівна думка... Ага! Трапеція моїх гріхів, трапеція заплутаних концепцій! Рятівна ідея працювала над нею, як і у випадку з пластиром (розділ II). Треба було просто зачарувати її, дуже захопити, осліпити її й затягнути, вона нагадала мені, щоб я попросив у неї щось конкретніше, ніж просто прохання. Я не зважував на обставини, я звернуся до останньої позики; я пішов на вулицю Оурівес, купив найкращу прикрасу в місті, три великі діаманти, вмонтовані у гребінець зі слонової кістки. Я побіг додому до Марсели.

Марсела лежала в гамаку, вираз у неї був апатичний і втомлений, одна нога звисала так, що можна було побачити маленьку ніжку в шовковій панчосі, волосся розпущене й розкидане по боках, а погляд спокійний і сонливий.

— Поїхали зі мною, — сказав я. — Я знайду гроші... У нас буде багато грошей, ти матимеш все, що забажаєш. Ось подивися, візьми.

Я показав їй гребінець з діамантами... Марсела трохи здивовано підскочила, наполовину підвелася і, спершись на лікоть, дивилася на гребінець протягом кількох секунд, потім відвела погляд: вона опанувала себе. Тоді я простягнув руки до її волосся, зібрав його разом і заплів, потім вигадав таку собі зачіску, не дуже пригладжуючи волосся, та завершив свою працю, вставивши гребінець з діамантами. Я відійшов назад, знову наблизився й поправив пасма волосся, трішки опустив їх з одного боку, спробував зробити так, щоб зачіска була симетричною при всьому тому безладі на голові. Все це я робив дуже ретельно й ніжно, як мати дитині.

— Годиться, — сказав я.

— Божевільний, — такою була її перша відповідь.

Потому друге, що вона зробила — вона потягнула мене до себе і заплатила мені за мою жертву найпалкішим з усіх поцілунком. Потім взяла в руки того гребінця: вона була просто захоплена і роботою майстра, і самим матеріалом, з якого той було зроблено. Час від часу вона дивилася на мене і, киваючи головою, стримуючи себе, промовляла:

— Оце так-так!

— Ти поїдеш зі мною?

Марсела на якусь мить задумалась. Мені не сподобався вираз її очей, котрі вона переводила з мене на стіну й зі стіни на прикрасу, проте всі погані враження у мене розвіялись, коли вона рішуче сказала:

— Поїду. Коли ти виїжджаєш?

— Через два-три дні.

— Гаразд.

Я їй подякував, стоячи навколішки. Я знову побачив колишню Марселу, як у перші дні, і сказав їй це, вона усміхнулась і пішла, щоб заховати коштовний гребінець, поки я спускався сходами.

Розділ XVII. Вигляд з коридору

У кінці сходів, в глибині темного коридору я зупинився на кілька секунд, щоби перевести дух, навести лад у своїх думках, зібрати все до купи, знову врешті-решт відчути себе в атмосфері глибоких і суперечливих відчуттів. Я вважав себе щасливцем. Звичайно ж, діаманти трохи гнітили моє щастя, проте не менш правдивим було і те, що вродлива дама може дуже добре любити як древніх греків, так і своїх сучасників. І крім усього, я дуже довіряв своїй добрій Марселі — можливо, у неї були якісь недоліки, проте вона мене кохала...

— Янгол мій! — прошепотів я, дивлячись на стелю у коридорі.

А там, ніби щоби поглумитися з мене, я побачив погляд Марсели, той саме погляд, котрий нещодавно вселив у мене смуток недовіри, котрий світився понад її носом, який одночасно був і носом Бакбараха, і моїм власним. Бідний закоханий з «Тисячі і однієї ночі»! Я саме там тебе побачив, як ти біг за жінкою візира, вздовж галереї аж до довгої тополиної алеї, а потім вибіг на вулицю, де усі шорники свистіли тобі услід і били тебе. Тоді мені здалося, що коридор у будинку Марсели й був тією алеєю, і що вулиця була в Багдаді. Дійсно, коли я подивився на двері, побачив на вулиці трьох шорників — один вдягнений в сутану, другий у ліврею, а третій був у цивільному одязі — всі троє зайшли в коридор, взяли мене попід руки й посадили в екіпаж; батько сів праворуч, дядько-канонік ліворуч, а той, що в лівреї, сів на місце

1 ... 14 15 16 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Браса Кубаса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посмертні записки Браса Кубаса"