Читати книгу - "Прекрасна одержимість"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Може й так, – сухо погодився Мастерсон. Він простягнув руки над спинкою гойдалки і дивився на дівчину з допитливою усмішкою. – А твоя історія захоплює чимраз більше. Що ти ще хочеш дізнатися про Боббі?
Змушена поступитися, Джойс скривлено посміхнулася.
– Чи говорив він, що прийде скоро?
– Ані слова про це. Та й він навряд чи відчуває, що готовий до цього… визнай, ця ситуація досить незручна…
Вона кивнула, і на хвилину запала тиша.
– Ти зовсім не те думаєш про мене й Боббі, Томе. Ми часто бували разом … у грудні… перш ніж з’явилася Гелен…
Мастерсон урвав її неприємним смішком.
– Мені дивно, що ти взагалі хоч щось пам’ятаєш про грудень, – дражнив він її. – Мої спогади про нього досить тьмяні.
– Так. Мушу визнати, це справді було жахливо. Особливо той вечір, коли ми святкували твої уродини. То мусіла бути неймовірно бурхлива ніч біля моря. До речі, відтоді я Боббі не бачила. Закінчивши в лютому навчання в університеті, він відплив до Франції, у гості до матері, не написавши й рядка мені про те, що відбувається. Згодом я отримала від нього два короткі листи. Тоді він з'являється вдома; і наступного дня нас спіткало це страшне горе.
Вона завагалася, перш ніж говорити далі.
– Отже, тепер ти добре знаєш, наскільки близькі наші стосунки. Хіба не звучить це… трохи романтично?
– Звісно, ти мусиш пам’ятати, – тверезо розмірковував Мастерсон, – що Боббі страх як збентежений подіями на озері. Ніколи не бачивши Гелен, він тепер трохи соромиться зустрічі з нею. Його бере страх, що за таких обставин вона дещо упереджено поставиться до нього.
– Боюся, це справді так, – неохоче згодилася Джойс. – І така упередженість цілком природна.
– До речі, як почуває себе Гелен?
– О, вона тримається – таке серденько! Хочеш побачити її? Я скажу їй, що ти тут.
Вона устала, віддавши Мастерсону свою книжку.
– Гелен розважала дивакувату маленьку пані півгодини чи більше, але думаю, що тепер вона вільна. Думаю, що ця гостя – одна батькових пацієнток. Стільки людей останнім часом приходили сюди… усякого штибу… люди, про яких ми ніколи не чули, зі сльозливою вдячністю розповідали нам, ким для них був батько. По суті, через це ми сидимо, як на голках. Краще б вони не приходили… А листи? Сьогодні прийшов один довгий такий від чоловіка з Мейну, який натякав, що батько якось врятував йому життя, багато років тому. Він не розповів подробиць. Говорив загадково, неначе за цим ховається якась велика таємниця; неначе він хотів щось розповісти нам, але не міг. Дуже чудернацько… Я піду покличу Гелен.
* * *Вона попрямувала до великого білого будинку з зеленими віконницями, і око Мастерсона схвально стежило за її граціозними рухами, коли вона йшла через моріг. … Незвичайна дівчина! Він ледь розхитав гойдалку і глибоко затягнувся цигаркою… Чиста кров! Отже, вона належала Боббі? І чого ж до дідька Боббі хотів – коли приховував це від нього? Гаразд, Якщо вона вважала себе власністю Боббі – а очевидно, саме так і було – то приятель Боббі має берегти вірність. Однак, на неї не заборонено дивитися, чи не так?… І бажати, щоб вона належала йому?… Це навіть комплімент… мабуть… напевне, це питання спірне… Але серйозно, чому письменник у свій творчості не повинен мати стільки ж свободи захоплюватися красою заради неї ж, коханої, як і маляр – хай чиєю буде ця дівчина? Який типаж! Не так багато блондинок на взір неї зосталося в цьому вибіленому і пофарбованому світі… Ці барви оригінальні… Золотава й молочно-біла; і ця плавка хода, наче в якогось дикого лісового створіння… Незвичайна дівчина! Але що змусило її вважати, що Боббі цікавився нею? А чи цікавився він? Якщо так, то цю прихильність він пильно приховував…
Джойс, з’явившись з-поміж кущів разом зі своєю мачухою, урвала марення Мастерсона. Обоє різнилися просто разюче. Місіс Гадсон належала до романського типу – кожною своєю рисою й вигином, блискучою чорнотою завитого волосся, дугами брів, цілковитою відсутністю бентежности в поставі й манерах. Джойс була ідеальна саксонка. Трішки зависока. Ідучи попереду, вона видавалася старшою.
Він почимчикував їм назустріч. Гелен махнула рукою, побачивши його. Вона погодилася на ролю старшої роками від нього, на превелику його втіху. Часто вони робили з цього невелику забаву – він грав зіпсутого дев’ятирічного малюка, виявляючи неабияку майстерність; вона – доведену до відчаю, але лагідну матір, що прагла прибрати до рук своє щеня без надто бурхливих сцен. Одного вечора, цілком спонтанно, вони зіграли цю виставу в Бірнів. Лаура Бірн, як розповіла вона сама, "мало не зімліла". Сенатор Бірн сказав, що цей скетч вартий цілого маєтку у водевілі "першої класи". І вони самі думали, що це не так вже й погано.
Звичайне траурне вбрання тільки підкреслювало її молодість. Воно привертало увагу до її дівочої життєвости, поглиблювало ямки на щоках, вибілювало горло; так як строга рамка на яскравій гравюрі відтінює кольори; розкриває її вартість.
Вона простягла мініатюрну руку й усміхнулася. Останні хвилювання не минулися без прослідку. Вона була бліда і трохи замислена, а з вигляду наче одужувала після важкої недуги.
Усмішка зблиснула на мить і щезла; але, по суті, то була та сама усмішка, на яку він чекав, вигадував, намагався відтворити в пам’яті, аналізував намарне. Якось Мастерсон спробував переконати одну зі своїх жінок в оповіданні усміхатися так само; але та навчитися не змогла. Він написав про "Глорію":
"То була не просто усмішка. То була невелика соната з трьох частин. Спершу вона зацвіла в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна одержимість», після закриття браузера.