Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Якось погожого дня групка дітлахів пустувала на цьому вигоні. Чи то в «білих» і «червоних» ми гасали, чи то поділились на розбійників «правильних» і «неправильних» (були такі між нами категорії), але чергова боротьба за справедливість перейшла до з’ясування якихось особистих рахунків. На мене, в котрий раз, налетіла зграйка хлопчаків і… почалось. Тактика «бою» була мною вже відпрацьована. Заплющивши очі і втягнувши голову в плечі, я таки намацав найбільш настирливого і, вчепившись руками–клешнями в щось м`яке, тягнув його до себе впритул, все більше і більше стискаючи в обіймах і втискаючись пальцями в тіло. Решта не знала, як до мене добратись, а «свого» захистити. Вони так і стояли навколо нас, тупаючи ногами і шмигаючи носами. З-за паркану колгоспного двору вгледів нас дядько Павло Шемета[10].

«Перемахнувши» паркан, підбіг до нас і швидко збагнув у чому справа. «Клубок», який лежав на землі, то був його син Серьожка і я. Пробуючи нас роз’єднати, він тільки перекидав клубок з місця на місце. Нарешті знайшов спосіб: наступив на мене ногою, і так відірвав Серьожку. Тут же дав синові добрячого ляпаса і наказав йому йти додому. Підняв мене, поставив на ноги та сильно потрусив двома руками за плечі, наче привів цим до тями.

Будете до нього лізти, то він вас «перечавить» по одному.

Такі дії дядька Павла геть спантеличили думки та наміри учасників «конфлікту».

А далі Павло Шемета досить енергійно витер мені все, що було під носом, розвернув тим же носом в напрямку до домівки і, нагородивши потиличником, твердо наказав:

— Марш до свого двору!

Так на мене майже перестали нападати дітлахи хоч з «кутків», хоч з інших вулиць села.

Згодом настане пора, коли за мене візьмуться дорослі. Але про це в свій час. А поки що я теж не гаявся. Поволі складались обставини так, що я почав брати, як-то кажуть, ініціативу до своїх рук. От і я уже «атаманю», от і в мене є своя команда.

Згаданий мною колгоспний двір зайняв таки в моєму житті значне місце. Більшість часу я був там. Там, де коні!

Біля дороги стояли дві досить великі садиби. На початку 30‑х років хазяїв тих садиб позбавили будь-яких прав на власність, погрузили на якийсь там потяг і завезли у Сибір на «перековку». На цьому місці почали організовувати колективне господарство. Побудували навпроти одну–другу стайню, далі корівник, а ще далі — кузню. Ще одну будівлю назвали коморою. Так сам по собі утворився двір, по зовнішньому периметру якого стояли одна за одною згадані будівлі. Проміжки між цими будівлями перекрили плотом: де плетеним, де з дощок і стовпів, де з кам’яних валунів. Все це разом і називалось «колгоспний двір».

Будинок, в якому ми наймали кімнату якихось кілька місяців теж був наче частиною огорожі. Вікна наші виходили в двір колгоспу, а заходити в двір треба було з зовнішньої сторони будинку.

Отож, від пасивного споглядання через вікно перебігу подій на колгоспному дворі, я поступово перейшов до активної участі в цих подіях.

Влітку, в будь-яку годину дня, мама моя могла мене бачити через вікно. Це її влаштовувало, заспокоювало. Дитина була «на очах». Та і в конюхів я завжди був під руками:

— Принеси–но скребло, віднеси до кузні ухналі, подай лютню, набери шмаровидла, витри челіги, поклади на грабарку, дістанъ затіги.

Ці, та інші подібні до них слова, були для мене, наче чарівна музика.

Я годинами висиджував в кузні, слухаючи тепер вже знайому мені музику наковальні та молотків. А головне, тут я був не чужий, а свій. Чи то підсипати вугілля в горно, чи то посмикати за ланцюжок міхів, чи то тихенько посидіти у якомусь закомарку і послухати розмову дядьків, які змінювали один одного. Кожен з них повідомляв ковалеві (Григорові Поросяку) щось нове. Десь щось почув, побачив, прочитав. Хоч, звісно, заходили вони до кузні не для того, щоб зробити повідомлення, а для того, щоб вирішити конкретну справу: підкувати коня, натягнути обруч на колесо, склепати вухо до оглоблі та інше. Та разом з цим обов’язково починалась розмова про погоду, про події в сусідньому селі, про газетні новини, і вже ніяк не обходилось без політики. А що там у японців, куди гнуть фіни, що задумали німці?… Все це я слухав. Відтак створювався у мене в голові свій світ, своє уявлення про людей, явища, події.

Дитячий розум вчився вже не стільки споглядати, або слухати, скільки набував досвіду для порівняння, оцінювання.

Я вже говорив, що відвідувачі кузні весь час мінялися: виходив один, заходило двоє, потім знову два туди, троє звідти, і так без кінця. А сам коваль та його підручний залишались весь час тут. Саме це дало мені змогу спостерігати досить цікаве явище. В якийсь день, в якусь годину наступний відвідувач, витягши з кишені у восьмеро складену газету, захотів щось зачитати для підтвердження свого повідомлення. Але як не намагався прочитати ті кілька рядків, то виходило це у нього дуже кострубато і незрозуміло. З присутніх ніхто не наважувався взяти на себе досить непросте (для тодішнього часу) завдання.

О! А йди–но сюди, школярику!

Трохи боязко я випростався і ступив два кроки до дядька.

— Покажи–но, як вас там у школі вчать! — і, ткнувши мені в руки ту газету, показав пальцем. — Ось тут. Прочитай.

Прокашлявшись, я почав читати…

В школі вже мені розказали і про інтонацію, і про абзаци, і про новий рядок…

Вже десь на другому, чи третьому періоді цього читання стало почуватись, що читач достойний своїх поважних слухачів.

Про що читав — я не розумів. Втішало те, що слухачі розуміли. У певних місцях вони ствердно кивали головою, або ж знизували плечима. На почутий незнайомий термін реагували з ледь помітним зустрічним запитливим поглядом, а спійману думку фіксували (щоб присутні їм повірили) напівпіднятою рукою з витягнутим вказівним пальцем, даючи цим знати, що вони зрозуміли не тільки те, надруковане в рядках, а і те, що не надруковане — між