Читати книгу - "Сонячний Птах"

Гасан хотів запротестувати. Без золота серединного царства зникне причина для його власного існування. Він міг уявити собі гнів імператора Чана, який утратить можливість торгувати з країною золота. Пальці Омара остерегли його, їхній м’який доторк говорив з усією очевидністю.

«Ми ще матимемо час для дискусій».

І Гасан узяв до уваги застереження брата, він придушив свій протест у собі й натомість усміхнувся Манатассі.

– Ти матимеш зброю. Я особисто за цим догляну.

– Коли? – запитав Манатассі.

– Скоро, – пообіцяв Гасан. – Як тільки мої кораблі повернуться з країн, які лежать за східними морями.

«Ланнон постарів за останні кілька років», – подумав Гай. Проте зміна була для нього сприятливою: нові лінії, які змережали його обличчя, применшили красу його рис, але надали їм гідності. Навколо рота зберігся вираз тієї самої вередливості, набундюченості зіпсутої дитини, але до його рота ніхто пильно не придивлявся.

Його тіло було таким самим молодим і дужим, яким воно було завжди, й тепер, коли він стояв голий-голісінький на носі човна в позі гарпунера, кожен м’яз на його плечах і спині чітко виділявся під намащеною шкірою. Сонце позолотило йому тіло в колір темного меду, й лише сідниці, завжди прикриті штаньми, мали колір слонової кістки. Чудове створіння, якого боги любили більше, ніж будь-кого іншого, і Гай відчував розпач, коли порівнював із його тілом власне тіло.

У його свідомості складалися слова пісні, присвяченої Ланнону, ода його красі. Мовчки штовхаючи скіф по гладенькій воді озера, він відчував, як слова штовхаються в його голові, як листочки, несені вітром, потім вони опадали, складаючись у фрази, й пісня була готова.

Стоячи на носі, Ланнон зробив знак вільною рукою. Він не озирнувся, так і стояв у своїй позі, прикипівши поглядом до води, і Гай повернув човна майстерним порухом жердини. Раптом тіло Ланнона вивільнило сконцентровану енергію у плавному вибуховому ударі, розгортанні напружених м’язів, коли він метнув довгий гарпун крізь поверхню води. Вода хлюпнула й завертілася водовертю, і волосінь, згорнута на дні скіфа, почала розмотуватися й з характерним свистом утікати через борт у воду.

– Ось так! – вигукнув Ланнон. – Чудовий кидок! Допоможи мені, Гаю!

І вони вдвох стрибнули до волосіні, сміючись від збудження, а потім лаючись від болю, бо волосінь, що пробігала в них між пальцями, обдирала їм шкіру. Удвох вони пригальмували швидкість риби, яка втікала від них. Скіф утікав від берега в озеро, бо риба шукала глибшої води й тягла їх за собою.

– В ім’я святого Ваала зупини її, Гаю, – попросив Ланнон, важко відсапуючись. – Не дозволяй їй утікати на глибину, бо там ми втратимо її напевне.

І вони налягли спільною вагою обох своїх тіл на волосінь. М’язи на руках і плечах Гая стали вузлуватими, наче кільця пітонів, і риба повернула назад.

Вони витягли її на поверхню, де вона робила кола під скіфом, і, коли величезна вусата голова визирнула з-під води, Ланнон закричав:

– Тримай її!

Гай обмотав волосінь навколо зап’ястка й відхилився назад, утримуючи вагою свого тіла вагу риби. Скіф небезпечно нахилився, але Ланнон схопив важкого кия й завдав удару по блискучій чорній голові.

Поверхня води вибухнула, коли риба засмикалася в агонії, й збурена вода вилилася на них обох справжнім водоспадом, намочивши їх із голови до ніг.

– Бий її! – кричав Гай. – Убий!

І, напівзасліплений бризками, Ланнон молотив по величезному рилу. Деякі з його ударів давали маху, били по борту скіфа, відколюючи від нього дошки.

– Бий не по борту, ти, йолопе! Бий по рибі! – кричав Гай, і нарешті риба була мертва, повисши у воді поряд із човном.

Сміючись, засапавшись і лаючись, вони пропустили товсту волосінь крізь зябра й, перетягши через планшир, витягли на борт рибу – слизьку й чорну, з черевом сріблястого кольору й виряченими очима. Вуса над її роззявленою пащею досі тремтіли й смикалися, коли вона заповнювала своїм тілом човен, удвічі довша, ніж Гай, і надто товста, щоб він міг обхопити її руками.

– Це страховище, – відсапувався Гай. – Більшої риби я ніколи не бачив.

– Ти назвав мене йолопом, – сказав Ланнон.

– Ні, величносте, я розмовляв сам із собою, – усміхнувся Гай, відкорковуючи амфору й наливаючи обом вина.

Ланнон підняв свою чашу до Гая й усміхнувся йому над краєчком.

– Лети для мене, Сонячний Пташе!

– Ричи для мене, Великий Леве!

І вони випили вино водночас, а потім засміялися, як малі діти.

– Ми давно не були з тобою так близько, Гаю, – сказав йому Ланнон. – Нам слід зустрічатися частіше. Ми старіємо надто швидко, ти і я, наші турботи й обов’язки огортають нас, і ми заплутуємося в павутині, яку самі сплели. – Тінь промайнула перед очима Ланнона, й він зітхнув. – Я був щасливий протягом кількох останніх днів, цілком щасливий уперше за багато років. – Він подивився на Гая майже сором’язливим поглядом. – Мені дуже приємно з тобою, старий друже.

Він нахилився й незграбним рухом поплекав Гая по плечу.

– Я не знаю, що я робив би без тебе. Ніколи не покидай мене, Гаю.

Гай почервонів, спантеличений у своєму збентеженні, до такого настрою в Ланнона він не звик.

– Не турбуйся, величносте, – відповів він хрипким голосом, – я ніколи тебе не покину.

І Ланнон опустив руку й засміявся, протиставивши своє збентеження збентеженню Гая.

– Святий Ваале, та ми стали сентиментальними, як дівчата. Може, це старість, як ти думаєш, Гаю? – Він вилив решки вина з чаші через плече, надавши своєму жесту якоїсь дивної урочистості й уникаючи погляду Гая. – У цьому озері ще є риба, і ми маємо ще годину або дві світлого дня. Скористаймося ними.

Коли споночіло, вони повернулися туди, де над самим пляжем стояла їхня стара хатина, занедбана й покинута під стрункими пальмами з листям кольору слонової кістки. Коли Гай проштовхав скіф навколо зарослого очеретом берега острова, вони побачили, що в затоці стоїть на якорі галера. На її щоглі висів штандарт дому Барка, а на кормі й носі світилися лампи. Відблиски вогнів танцювали на чорній воді, й звуки голосів виразно долинали до них.

Гай зупинив скіф і наліг на жердину, й вони мовчки подивилися на довгий корабель. Тоді Ланнон заговорив:

– Світ знайшов нас, Гаю. – У тоні його голосу звучали втома й смирення. – Привітай їх від мого імені.

Лампа, яка звисала на ланцюжку зі стелі каюти на кормі, освітлювала їхні обличчя якимсь