Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Аліса переконує мене піти на колективну зустріч заходу сонця.

Прямо так і називається на плакаті, "Зустріч заходу сонця", і внизу приписано дрібним шрифтом: безкоштовний бар під пальмою тільки для тих, хто оплатив "Дрім пекэдж".

А чого зустрічати-то його, ще й із купою народу навколо? Увечері — захід сонця, вранці — світанок, і так, блін, щоразу. Теж мені подія.

— Нам потрібно більше фотографій, — Аліса діловито влаштовує білу лямку сумки на плечі і стильним-хитромудрим рухом накладає сонцезахисні окуляри на ніс. — Гарних, Вася. У нас є тільки з весілля. Ще я підбираю фотографа для спільної фотосесії із Сергієм Степановичем.

— Я тебе пофотографую, — плескаю я в долоні й тягну чомусь незадоволену фею за собою. — Поклацаю. З усіх боків, обіцяю. — Затискаю її під пахвою, а вона там щось пищить.

— Я бачу, що в тебе чудовий настрій! — розгнівано б'є вона кулаком повітря і поправляє окуляри. — І не сподівайся, що сьогоднішня ніч повториться. Це... це... був подарунок тобі на День Народження.

Ага, ще чого. Я святкуватиму "день свого відправлення на смітник" аж за півроку, і однозначно впевнений, що Аліса придумає ще класний подарунок.

Так і знав, що фея капризуватиме після сьогоднішньої ночі. Залишається тільки задоволено потерти руки.

Бо після того, як Аліса крутить носом, мені завжди вдається розвести її на емоції і потім вона мліє, як морозиво на сонці. Ось це я особисто називаю "Дрім пекедж", а не всілякі там лакшері-тури з відсутністю меню й атракціоном у вигляді старого черепаха.

Просто дивом мені вдається утримати рот на замку, коли активна фея просить жінку сфотографувати нас на тлі цього... як його там... заходу сонця, чорт.

Загалом, я не дуже на фотографіях виходжу, і готовий витерпіти лише дві хвилини заради дружини.

Аліса влаштовує голову в мене на грудині, а ось ця жінка-фотограф...

— Ви маєте в камеру дивитися, — махає вона однією рукою. — А не на дружину. Дивіться сюди-сюди!

Сподіваюся, це я просто англійською неправильно зрозумів, бо якого хріна я маю дивитися в камеру, а не на Алісу. Куди хочу, туди й дивлюся.

Жінка злякано здригається, коли оцінює на екрані результат своїх умінь. Ну показав я трохи зуби, подумаєш!

— Вася, ти такий тут милий, — ніжним тоном каже Аліса, розглядаючи телефон. Ледь руку до сердечка не притискає. Гаразд-гаразд, можемо ще пофотографуватися, я ж не проти.

Потім я старанно прочищаю вуха, бо всі навколо горланять, урочисто "зустрічаючи захід сонця". Вони всі обіймаються, ніби в релігійній секті всім знову видали порцію кокаїну.

Аліса теж до мене притискається, але тихо сопе в пахву.

І цей доволі стерпний і приємний момент, заради якого я й погодився на безглузду поїздку в Індійський океан, руйнує генеральний менеджер.

Засмаглий ледар наближається до нас збоку, прослизаючи між гостей як товстий пітон, і ще уявляє, що вдасться підкрастися непомітно.

— О, я так радий бачити вас на зустрічі нашої глобальної ком'юніті! Гості з усього світу! Мені шкода, дуже і дуже шкода, що у нас виявилося недостатньо для вас часнику, пане Кулаков. Поспішаю повідомити, що ми також закупили нові матраци. Найміцніші у виробництві.

— Це він про часник чеше чи про солону капусту? — хмурюся я в бік Аліси.

— Про часник, — бурмоче вона. — Ви не переживайте, усе добре! Вася взагалі любить їсти все підряд. Тільки з м'ясом... і щоб гостреньке було присутнє. А наступного разу ми самі привеземо часник.

Я не зрозумів, це вона про мене говорить?

У нормальних людей завжди є часник і капуста на острові. І масло в котлеті по-київськи виявляється розтопленим, а не твердим!

— О, я так радий чути, що ви повернетеся, — притискає він до грудей свій піжонський годинник на зап'ясті. — Ми підготуємо для вас ту саму віллу. Найусамітненішу. І, звісно, закупимо обладнання для екологічного очищення піску, як нам розповідав Іван. Діти! Розумніші за нас усіх.

— Ноу, не приїдемо. — кажу я і генеральний менеджер опускає руки і робить невеликий крок назад. Я посміхаюся, а Аліса поруч пихкає.

— Пардон. Що ви мали на увазі? — набирається він сміливості запитати.

А сам увесь ледь не трясеться як осиковий лист.

— Ноу, — посміхаюся я ширше і сподіваюся, у них тут є якийсь вертоліт швидкої допомоги, бо генеральний менеджер на межі серцевого нападу.

Хоча що це за "сподіваюся"? Упевнений, що відсутній, і нехай розумник помирає від власної недбалості.

— Кулаков, — вичитує мене Аліса, коли ми пробуємо закуски осторонь від інших. — Навіть якщо ми не збираємося повертатися, не треба говорити це йому в обличчя. Ти ж бачиш, він хвилюється. Адже вчора сталася пожежа.

— То нехай про це хвилюється, а не про те, як усмішки збирати навколо.

Фея вирушає дізнаватися останні новини у групи розфуфирених жінок. Замість того, щоб провести час із законним чоловіком!

— І які ще новини, — бурмочу я, звертаючись до піску, коли вивчаю палі невеликого містка біля берега. Зараз прикину думкою яка тут довжина. — Ніготь у когось зламався, напевно.

Три дні нам розповідали як ми маємо записатися на нічне годування скатів, що відбувається ось якраз у цьому місці.

Ми вирішили не йти, бо шлюбний період у кажанів перетворився на тривале весілля на триста гостей. І вони чомусь вирішили, що наше запрошення загубилося, і постійно сповіщають про це кожну нічну годину.

Взагалі, нам є чим уночі зайнятися, а не годувати скатів, яких ці ідіоти напевно спеціально морять голодом.

Коли жіночий крик долітає до моїх вух, я відразу все розумію. Після історії з штовханиною на концерті і колодязями я розпізнаю крик Аліси навіть на відстані іншої планети.

Я реально не в курсі, як добігаю до місця події, бо перед очима все розпливається і плавиться одночасно.

Виявляється, вся група жінок верещить, а одна модниця навіть крутиться навколо своєї осі, але мене цікавить тільки місцезнаходження моєї дружини.