Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Алісо! Аліса! — кидаюся я з боку в бік.

— Зняли з мене?! О Боже! Він на піску чи десь?! — горланить жінка в білому.

— Вася, — лунає звідкись пригнічений голос моєї феї, і, клянуся, це все як із нічного кошмару. "Звідкись", але незрозуміло звідки, бо я не бачу її!

— Васю, я... тут.

Інші гості простягають руки в мій бік, вказуючи ледь не в протилежні боки, і тут я піднімаю голову.

А моя фея в білому платтячку обіймає дерево, яке вже дуже нагадує пальму. І обіймає своїми ніжками і ручками на такій висоті, що реально доводиться задирати голову.

— Аліса! — рявкаю я і відштовхую генерального менеджера. — Негайно, ось зараз, злазимо вниз. Ти... Ти... просто!..

— Вася, — мало не шепоче вона. — Я... на дереві.

Правда? Оце спостереження, а так збоку й не помітиш.

Дерево ще розгойдується в її обіймах, і я відчуваю, як у мене підвищується внутрішньочерепний тиск до такої міри, що горить шкіра голови.

— Як ти там, три чорти, опинилася, маленька? — гаркаю я знову, швидко оглядаючи пальму з усіх боків.

— Не знаю, — майже стогне Аліса, і її золотиста босоніжка падає мені просто на голову. І любить же фея цю золотисто-сріблясту мішуру.

Поплескую себе підошвою по щоці, готуючись знімати цю непосиду одним вдалим стрибком.

— О ні! — хапається за обличчя постраждала жінка і вказує прямо на "дерево Аліси". — Він ще там! Він ще живий.

— Хто?! — відповідаю я машинально, але вже сам бачу, що там сидить павук. Не дуже такий худий. Загалом, він явно проживає чудове життя на острові.

Ну нічого, ось я якраз зголоднів після обіду.

— Злізай негайно, — наказую я цій жінці, яку не можна одну залишити і на п'ять хвилин. — Взагалі я зараз сам тебе зніму!

Я добряче беруся руками за стовбур, тупе дерево хитається, а половина присутніх кидається зупиняти мене. А де вони були, коли моя Аліса залазила... злітала... стрибала... на цю чортову пальму?

Як, чорт забирай, вона там опинилася?

Що ж, поради різними мовами лунають так само настирливо, як і рідною мовою, а та жінка ледь не виє, Аліса там щось шелестить своїм голоском, і я простягаю руку, щоб нарешті прибити цього восьмиокого виродка.

— Ні-ні! — лунає з усіх боків. — Стійте!

— Васю, ні, — хлюпає носом Аліса, — не вбивай її.

Її?

— Алісо, тримайся міцно, — наказую я. — А з "нею" можеш попрощатися, зрозуміло?! І звідки ти знаєш, що це "вона"?

— Коханий, будь ласка, — навіть хрипким голосом наполягає Аліса. — І видно ж, що це дівчинка. Я просто злякалася... на хвилинку.

Така ось вгодована... "дівчинка" з волохатими лапами й ще дивиться на мене уважно.

Здавлюю павучиху просто в кулаці, а потім втоптую в пісок трупик цієї пучеокої паразитки. А треба було повзати в потрібних місцях і не лякати людей!

— Що ж це так, — притуляється щокою до стовбура Аліса, — вона ж не зробила нічого поганого.

З глузду з'їхати, може, мені ще треба було павучиху рятувати?

— Алісо, — свистячим від гніву голосом заводжуся я, — негайно стрибай сюди, я сам усе зроблю. Я тебе спіймаю. Інакше я не ручаюся за себе через хвилину.

— Точно зловиш? — намагається поворухнути вона ногами, і другий босоніжок приземляється мені в обличчя.

— Алісо, зараз же, — майже гарчу я. — Ану відійшли всі! На кілометр, я сказав! — просто горлом кричу я. І здається, що вони миттєво всім островом, ось на цьому місці, освоїли нову мову.

Хм, я тепер легалізувався до такої міри, що можна відкривати мовні курси. Ефект — блискавичний.

Волан її білої спідниці проходиться мені прямо по носі, але нічого, — найголовніше, що Аліса приземляється мені прямо в руки.

— Дякую, — морщить вона злегка ніс, але посміхається.

— Дякую-дякую, — бурчу я і ще раз наступаю на те місце, де був трупик павучихи. — Ми додому йдемо, бо з мене досить!

Ближче до опівночі стукаю у двері нашої спальні із зовнішнього боку.

Не можу ж я цю восьмиоку паразитку занести у віллу, а то Аліса, мабуть, застрибне на люстру, а потім знову звинуватить мене в розправі. А висота тут майже під три метри.

— Ось вона, — показую сумній дружині павука, спійманого неподалік. — Як бачиш, вона вижила. Я так і казав. І більше не треба робити такі сумні очі.

— Васю, — спідлоба дивиться на мене Аліса, — я знаю, що це інший павук. Заспокойся вже, я лише два рази згадала. Просто... шкода павучка. — Знову надуває вона щоки.

Відпускаю паразита, точніше, стусаном відправляю в сусідні зарості. Твій щасливий день, повзучий, і не заважай тут на під ногами.

Обіймаю Алісу за талію і злегка погойдую, за що отримую досить теплий і довгий поцілунок, щоправда, тільки в щоку.

— Я ще замовила їжі, — пояснює Аліса серйозним тоном, — і сама зробила тобі салат, вони принесли мені інгредієнти.

О, нарешті нормальний добротний салат, де всяких нікому непотрібних овочів зовсім небагато!

— // —

Після світанку Аліса чіпляється в простирадло дивним чином, і раптом влаштовується на мені зверху. Я ще не до кінця прокинувся, але очі ось миттєво відчиняю, бо не можна пропустити жест небаченої щедрості від бойової феї.

— Лежи струнко, — наказує Аліса суворим голосом і я закушую щоку зсередини, щоб не ржати. — Інакше отримаєш у мене.

— Лежу, — хриплю я, — смирніше нікуди. Все одно з'їм тебе зараз, — бурмочу під ніс, але в цієї жінки слух, як у агента британської розвідки.

— Чіпати нічого не можна, — демонстративно похитує Аліса пальцем.

— Домовилися, — зображую я млявий кивок, бо шия безумовно не гнеться належним чином.

Аліса стягує з себе простирадло дуже повільно. Але подібне я витерпіти здатен, це взагалі перший рівень. Ніжні груди злегка налилися, коричнево-рожеві ареоли підтягнулися до сосків, і зараз усе стане важчим, варто тільки руку простягнути...