Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Путінська «гібридна анексія» у період між «Мінськом-1» та «Мінськом-2» також передбачала перетворення різношерстих бандитських формувань на достатньо велику й добре оснащену маріонеткову армію. Це відбувалося саме тоді, коли європейські уряди та США відкидали можливість постачання оборонної військової техніки Україні, щоб дати «мирному процесу шанс запрацювати». Путін ніколи не мав подібних намірів. Бойовиків було об’єднано під управлінням і контролем формальних військових структур РФ.

У той час, коли Путін вів переговори щодо других Мінських угод, його війська розгорнули наступ з метою захоплення Донецького летовища і Дебальцева. Дослідникам вдалося довести, що ці операції очолювали російські військові. За десять днів після підписання угоди «Мінськ-2», 21 лютого 2015 року, міністр оборони РФ Сєрґєй Шойгу особисто вручив нагородні годинники російським солдатам, пораненим у цих двох операціях[1150].

Мінські угоди не привели до мирного процесу, на що сподівалися на Заході, тож українське керівництво не забажало грати за російськими правилами. Екс-директор Національного інституту стратегічних досліджень, радник президента України Володимир Горбулін дав зрозуміти, що Україна не піде на легалізацію російських маріонеткових структур «ДНР» і «ЛНР»[1151]. Мінські угоди не змогли запрацювати саме тому, що Росію, яка є стороною конфлікту, було запрошено на мирні переговори як посередника.

Закономірно, що восени 2016 року лише 11,9% українців позитивно оцінювали поточні результати Мінських угод, а 39,1% засвідчили своє негативне ставлення до них. Лише частка невелика опитаних ладна була підтримати перетворення своєї країни на федеративну республіку, як того бажають у Кремлі: 61% респондентів підтримав унітарний устрій і лише 8% — федеративний. Проти ідеї «особливого статусу Донбасу» виступали 50% опитаних (зокрема 68,4% в західних регіонах), тоді як схвалювали її 23,8% (на підконтрольній Україні частині Донбасу — 35,2%); 31,2% українців підтримали пропозицію амністії для російських маріонеток, які не скоїли тяжких злочинів, а 42,3% висловилися проти неї[1152].

Після Євромайдану Росії вистачало сил, щоб відверто анексувати Крим і приховано допомагати російським маріонеткам на Донбасі. До цих сил належали стаціонарні підрозділи Чорноморського флоту у складі морської піхоти, системи протиповітряної оборони та військово-морської розвідки, яким допомагали загони російських націоналістів, козацьких воєнізованих формувань і бойовиків мафії (часто це були одні й ті ж особи), які до цього проходили воєнізований вишкіл за мовчазної згоди Служби безпеки України. У роки президентства Януковича СБУ була насичена агентурою і практично поглинута ФСБ, тимчасом як в армії зрадники проникали на найвищі щаблі управління, а на нижчих рівнях відбувалася деградація.

Навесні 2014 року до місцевих російських націоналістів і козачих формувань, які брали участь у заворушеннях на сході України, приєдналися російські нацисти, євразійці, білі монархісти і православні фанатики, які навмисно прибували до уявної «Новоросії» для боротьби з «українськими фашистами».

Російська агресія залишалася прихованою, а Путін продовжував заперечувати наявність російських військ в Україні поза Кримським півостровом. Проте на практиці кількість загиблих серед російських військових і націоналістів-добровольців перевищила втрати армії США під час багаторічної війни в Іраку. Водночас для трансформації путінської тактики в Україні від гібридної війни до широкомасштабного вторгнення, скажімо, для створення «сухопутного мосту» від російсько-українського кордону на схід від Маріуполя до Криму, Росія потребувала би значно більших військових сил. Великі воєнні операції такого штабу призвели б до ще більших втрат особового складу та зростання невдоволення на тлі зниження рівня життя російських громадян. Росіяни майже всіх політичних переконань щиро підтримують анексію Криму, але завжди були обережнішими щодо вторгнення на схід України.

Інший аспект російської анексії Криму й гібридної війни на Донбасі полягав у застосуванні політичних, культурних і релігійних репресій, порушеннях прав людини та скоєнні воєнних злочинів. Він є предметом розгляду в наступному розділі.

Катування, жорстоке поводження та навмисне вбивство солдатів, яких було затримано, поранено, та тих, хто здався, є воєнними злочинами. Ці останні свідчення повинні бути негайно, ретельно і неупереджено розслідувані, а винні мають бути притягнуті до відповідальності визнаними органами в рамках справедливого судового розгляду.