Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Українофобія в російській телевізійній пропаганді та публічному дискурсі російських політиків призвела до значного погіршення становища з правами людини у випадку громадян України в РФ та на окупованих нею територіях Криму (зокрема, йдеться про права кримських татар й етнічних українців) і Донбасу. Вона також зумовила терпимість російської влади до порушень прав людини та воєнних злочинів, вчинених російськими військовими та маріонетками.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини вважає, що «політичні лідери повинні утримуватися від використання повідомлень про нетерпимість або виразів, які можуть підбурювати до насильства, ворожості чи дискримінації; але вони також відіграють вирішальну роль у тому, щоб твердо й оперативно виступити проти нетолерантності, дискримінації, стереотипів та мови ненависті»[1154]. Режим Путіна несе відповідальність за усе перелічене, великою мірою через широке використання російської телепропаганди та інших форм політичної технології, в тому числі разючої та грубої брехні. Агресивна риторика та пропаганда поглиблюють кризи і сприяють посиленню конфліктів, як це і сталося на Донбасі.

Українська влада поставила питання про воєнні злочини, скоєні на Донбасі та у Криму, перед Міжнародним кримінальним судом (МКС). Старший прокурор МКС Алекс Вайтинг вважає, що із Криму та східної України «надходило багато повідомлень про воєнні злочини, ба навіть злочини проти людяності»[1155]. Постанова МКС, ухвалена в листопаді 2016 року, та зростання західних претензій до Москви на тлі вчинених у Сирії військових злочинів змусили РФ розірвати співпрацю з ним як країни-спостерігача і заявити про відмову від раніше задекларованого наміру набути у ньому повноправного статусу.

МКС повідомив, що «ситуація у Криму та Севастополі еквівалентна міжнародному збройному конфлікту між Україною та Російською Федерацією». Суд описав ситуацію в окупованому Криму, а також зробив висновок, що транскордонний артилерійський обстріл української території з Росії та затримання там на Донбасі російських військовослужбовців «свідчить про безпосередні бойові дії між російськими збройними силами та українськими урядовими силами, що доводить існування міжнародного збройного конфлікту»[1156].

Незадовільні показники української влади у сфері розслідування і покарання в Україні й за кордоном (із використанням інструментів Інтерполу) винуватців злочинів, скоєних режимом Януковича, породили сумніви в тому, що подібні спроби матимуть успіх в МКС. Окрім того, у вересні 2014 року правозахисники з організації «Міжнародна амністія» (Amnesty International) передали президентові Порошенку відкритого листа про те, що Україна не ратифікувала Римський статут МКС: на заваді стояла ухвала Конституційного суду від 2001 року про те, що статут суперечить Конституції України. У січні 2007 року Україна ратифікувала угоду про привілеї та імунітети Суду (APIC) без ратифікації Римського статуту.

Телебачення в Росії та в окупованих частинах Донецької й Луганської областей транслює зовсім інакшу точку зору. Слідчий комітет Росії висунув проти властей України звинувачення в «геноциді», а заснована прокремлівськими активістами «кампанія проти політичних репресій та переслідувань інакодумців в Україні» задекларувала:

«Типовими для української реальності стали масштабні політичні репресії. Безліч людей інших політичних переконань, про яких судять часом на підставі мови, якою вони користуються, національної приналежності та проживанню на певній території, піддано арештам, катуванням та іншим утискам»[1157].

Поки нашвидкуруч створені російські інтернет-сайти поширювали ці голослівні твердження, в анексованому Криму було заборонено діяльність представницького органу кримських татар, Меджлісу. Його голові, Рефату Чубарову, та багаторічному лідерові національного руху Мустафі Джемілєву, заборонили в’їзд до Росії та на окупований півострів, а багатьох кримськотатарських активістів запроторили за ґрати. Навесні 2016 року російські пропагандистські медіа поширили фейк про те, що турецька розвідка начебто контролює самоврядні структури кримських татар. Кримськотатарські та українські ЗМІ на півострові було ліквідовано, кримськотатарські та українські організації — заборонено. Зокрема, 2015 року кримськотатарський телеканал ATR, радіо “Meydan” і навіть дитячий телеканал “Lâle” мусили припинити мовлення, після чого їхнім редакціям довелося переміститися на материкову частину Україну[1158].

Призначена російськими окупантами «прокурор Криму» Наталія Поклонська зажадала, аби всі прихильники Революції гідності покинули півострів, оскільки вони пов’язані з українськими «націоналістами» та «фашистами». Вона розгорнула репресії проти активістів Євромайдану та склала список учасників «проукраїнських» акцій. Означення «проукраїнський» виявився так само розпливчастим, як і поняття «буржуазний націоналіст» у Радянському Союзі. Поклонська запевняла, що у кримських в’язницях вистачить камер для «українських націоналістів і радикалів», які підтримують «розквіт фашизму в Україні». Глава окупаційного «уряду» Криму Аксьонов погрожував гаданим українським нацистам трибуналом, що звучало доволі пікантно з вуст колишнього очільника політичної партії, яка співпрацювала з найпомітнішою російською неонацистською організацією РНЄ.

Радянська національна політика заохочувала шовінізм у ставленні до мов і культур неросійських народів, особливо української та білоруської, носіїв яких особливо наполегливо схиляли до русифікації. Три східнослов’янських народи мали стали осердям майбутнього російськомовного Homo sovieticus. Росіяни та російськомовні радянські громадяни дивилися на українську та білоруську мови зверхньо,