Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

Спротив поширенню вживання української мови після 1991 року виник тому, що значна частина носіїв російської не змогла змиритися зі змінами у мовній ієрархії в незалежній Україні. Так само, як і під час «коренізації» 1920-х років, росіянам «не подобалося щодня чути про свою належність до колишньої великодержавної нації і теперішню потребу приносити жертви на користь раніше пригноблених народів»[1159]. Українці, які глибоко засвоїли радянські міфи про «дружбу народів», категорично заперечували проти визнання росіян національною меншиною. Починаючи з 1930-х років радянська національна політика визначала росіян як «перших серед рівних»[1160]. Виняткове становище росіян з особливою яскравістю відбив знаменитий тост Сталіна у травні 1945 року, у якому їх було названо «найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу» та «керівною силою Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Анна Фурньє з’ясувала, що в незалежній Україні протидія зростанню впливу української мови корелювала не так з уявними «загрозами» для російської, як з відмовою визнати перехід останньої до розряду мов меншин, що відбувся паралельно з підвищенням статусу української мови, котру багато хто зневажав як «селянський діалект», до рівня державної[1161].

Лівопопулістські політичні партії та Партія регіонів регулярно грали на остраху людей перед перспективою «українізації» під час виборчих кампаній, а російські медії ще більше розпалили його під час Євромайдану. Зарозумілий погляд на українську мову та культуру був поширеним явищем у роки президентства Януковича, що загострило міжрегіональну напруженість і збільшило електоральну підтримку партії «Свобода». Не реалізована у лютому 2014 року спроба скасування суперечливого мовного «закону Ківалова-Колесніченка», який свого часу підніс російську мову до рівня регіональної на сході та півдні країни, була використана як «доказ» буцімто передбачуваної русофобії лідерів Євромайдану.

Слід зазначити, що у 2012 році «закон Ківалова-Колесніченка» прийняли з численними порушеннями регламенту. Перший заступник голови фракції «регіоналів» Михайло Чечетов похвалявся: «Можна оцінити красу гри Партії регіонів, коли ми наших політичних опонентів розвели, як кошенят»[1162]. Венеціанська комісія Ради Європи піддала критиці цей закон, оскільки він ставив російську мову, що не була загроженою, у привілейоване становище порівняно як з іншими мовами меншин, так і, в частині регіонів, із державною українською[1163]. У лютому 2018 року закон було скасовано Конституційним судом України.

Українофобія в Росії різко зросла після Помаранчевої революції та обрання президентом Віктора Ющенка. Хвиля російського націоналізму, ксенофобії та шовінізму стрімко пішла вгору в 2005–2007 роках, у відповідь на Революцію троянд та Помаранчеву революцію. Другий підйом цих настроїв припав на 2011–2012 роки, коли після масових протестів у Росії Путін здійснив правий поворот, дійшовши висновку, що Росія перебуває у стані війни із Заходом, який режисує змови задля її ослаблення. Ще у 1990-х роках офіцери трьох головних розвідслужб Росії — Служби зовнішньої розвідки, ФСБ та ГРУ — не вірили, що «холодна війна» залишилася в минулому. ГРУ і надалі бачило себе організацією, «залученою до активного конфлікту»[1164].

Показово, що навіть колишній подвійний агент Сєрґєй Скріпаль, який дивом вижив після хімічної атаки кілерів із ГРУ у березні 2018 року, виявився типовим націоналістом, яких чимало серед російських силовиків. Скріпаль підтримував анексію Криму РФ та зневажливо висловлювався про українців як про «овець, яким потрібен гарний пастух». Як і інші російські націоналісти, він розглядав Україну як «штучну державу», а тому вірив, що якби у Москві хотіли, російські війська легко могли б захопити Київ. Так само і Путін є великодержавним шовіністом і націоналістом, прибічником так званих «традиційних», консервативних цінностей, яким вірить, що Росія є центром морально вищої за західну євразійської цивілізації, а Україна — це всього лише «російська» земля, населена відгалуженням «російського народу».

Наприкінці 2010 року російські силовики провели кілька обшуків у Бібліотеці української літератури в Москві, за результатами яких п’ятдесят книжок вилучили для «психологічно-лінгвістичної експертизи», а саму будівлю тимчасово опломбували і закрили для працівників і відвідувачів. Незабаром бібліотека відновила роботу, але у жовтні 2015 року репресії спалахнули з новою силою — було затримано її директорку Наталію Шаріну, яку звинуватили у зберіганні на полицях «екстремістських» книжок і журналів. Шаріну помістили під домашній арешт, інкримінувавши «розпалювання міжнаціональної ворожнечі», приміщення бібліотеки вчергове обшукали, а комп’ютери конфіскували «не фахівці з літератури, а костоломи»[1165]. Серед вилучених друкованих видань були дитячі книжки з малюнками, а деякі «націоналістичні» публікації, за словами бібліотекарки, підкинули поліцейські. Голова комітету захисту ув’язнених письменників Міжнародного ПЕН-клубу засудив ці рейди: «Яким би не був зміст матеріалу, що начебто зберігався в бібліотеці, арешт бібліотекарки державними органами явно здається непропорційною відповіддю»[1166].

Щоправда, не всіх росіян підхопив вир масованого