Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Я б тобі, Гришо, порадив не лізти більше на цей комбайн.

— А на який же мені лізти? — здивувався Гриша.

— Та ні на який. Взагалі плюнь і сиди коло своєї печатки.

— Хто це тобі сказав?

— Та ніхто. Я тобі кажу. Як товариш і друг. Крутився тут сьогодні один рехверент. Таке — й не чоловік, а тьху! Крутилося, вертілося, а тоді почало мені лізти в душу. Я його відпихаю, а воно лізе! Я його від себе, а воно — прямо без мила. Таке слизьке, таке вже, я тобі скажу…

— Як гад?

— Точно! Як найостанніший гад — лізе, й сичить, і слиною бризкає. І все ж воно знає! Значить, ти відкриваєш сесію. Так? Відкриваєш і кажеш: дорогі товариші такі та ще он які! На сьогоднішній день ми маємо те і се, а також іще он те, одним словом, усе, як годиться! А тут я, Педан, тобто як депутат, прошу слова, і ти даєш, бо не можеш не дати. Я лізу на трибуну і кажу. Це воно мені турчить у вухо, щоб я, значить, казав. Ось, кажу, товариші такі та ще он які, ви владу Григорію Левенцю довірили? Довірили. А як він її використовує і як виправдовує ваше високе довір’я? А ось як. Вдень спить, а вночі спихає мене з бурякоагрегату і завойовує собі славу і матеріальне благополуччя. Можемо ми таке далі терпіти з вами? Ну, і так далі.

Гриша не міг отямитися.

— А ти ж йому що? — врешті простогнав він.

Педан свиснув.

— А що я йому?

— Міг би ж ти сказати, що для мене ні слава, ні гроші…

— Та кому казати, кому?

— Хто ж це міг отак про мене?

— А воно тобі нужне?.. Я й сам тут йому трохи… гм-гм!.. Так що ти не переживай. А тільки моя така думка: тікай звідси, Гришо, поки не пізно! На мені той гад посковзнувся, а хтось — глянь — і згодиться отак проти тебе навоняти… Ти ночей не спиш, з сили вибиваєшся, а ці гади… Плюнь, Гришо, і вспокойся!

Гриша не міг стямитися від несподіванки й обурення.

— Слухай, Педане, як же це так? Виходить, коли я голова, то й курей своїх не годуй, і поросяті бур'янцю не нарви, і гвіздка в стіну не забий? А хто ж це має робити? Що ми — графи, князі, бояри?

— Та чи я знаю? — сплюнув Педан. — Мені воно все однакове. Я тому гадові все пояснив популярно, тобто по морді з обох сторін. А тільки ти ж знаєш, Гришо, як воно буває… Тікай звідси, поки не пізно!

— Не втечу! — гукнув Гриша затято. — І ніяка сила мене!..

Але сила знайшлася. Дядько Обеліск уночі, пішки, босий прибіг на буряки і повідомив свого голову, що на його голову впали якісь перевіряльники.

Ось тут і лопнув обруч терпіння нашого героя. Він не повірив.

— Мене? — перепитав дядька Обеліска.

— Особисто й персонально, — підтвердив той. — Приїхали смерком і вже требують. Мокрі як хлющ. Я їх до Наталки на гарячий борщ.

— І таки мене? — ніяк не міг повірити Гриша.

— Кажуть: сільського керівника требують як клас.

— Ну, гадство! — вилаявся Гриша.

Тепер він уже шкодував, що досі не розповів ні дядькові Зновобрать, ні Зіньці Федорівні, та й взагалі нікому про те, як його терзали то за кіз, то за інститутську довідку, то за ненароджених дітей. Яка там ще бенеря звалилася йому на голову?

— Вранці буду, — сказав він дядькові Обеліску. — Нагодуйте там їх, дайте поспати.

— Та посплять вони в нас, як клас! — пообіцяв дядько Обеліск.

Пух-перо

Ганна Панасівна вже була на своєму секретарському посту. Всі установи тримаються на секретарях. Коли б автор був поетом, він написав би оду секретарям. Голови очолюють, а роблять усе секретарі. Ну, і так далі. А може, й ліпше, що автор не поет і не пише од? Бо згарячу понаписував би і про те, що треба, й про те, що не треба.

Але Ганна Панасівна гідна і од, і панегіриків, і величальних пісень.

— Що тут у нас, Ганно Панасівно? — спитав Гриша.

— Комісія по захисту довколишнього середовища. Мало не з столиці.

— Скільки їх?

— Двоє. Чоловік і жінка. Жінка молода й гарна, а чоловік з бородою і голий.

— Зовсім голий?

— Та не зовсім. Щось на ньому є, та тільки таке, що й не примітиш.

— І ви його в сільраду впустили — голого?

— Я сказала, що в трусах сюди негоже, а він каже, що то не труси, а шорти, тобто коротенькі штанці.

— То що ж він — піонер?

— Так з бородою ж! Ну, я і в тих шортах не пустила. Кажу: без голови сільради не можу.

— А що ж мені з ним робити?

— Ви йому авторитетно скажіть.

— А приїхали чого?

— Кажуть: гусяче питання.

— Гусяче?

— Дали мені завдання, щоб підготувала довідку про кількість гусей на території нашої сільради в приватному секторі і в колективному користуванні, скільки голих, а скільки в пір'ї, який процент падіжу, а скільки вижило…

Гриша слухав і не йняв віри почутому. Нарешті він схаменувся.

— Ганно Панасівно, а не могли б ми купити робота?

— Робота? Що ви, Григорію Васильовичу, хіба це можливо?

— Тепер немає нічого неможливого. Купити таку залізну чортівню, щоб стояла отут і залізним голосом відповідала на всі дурниці, які збредуть комусь у голову!

— У нас асигнувань і на простенького робота немає,— пояснила йому Ганна Панасівна, — а ви ще й такого хочете, щоб говорив! То ж, мабуть, дуже дорогий.

— А ми з вами, виходить, безплатні?

— Та я ж не знаю.

— Ну, гаразд, Ганно Панасівно. Будемо відбивати штурм гусячої комісії. Ви вже підготували довідку?

— Готую.

— Я піду подзвоню до Зіньки Федорівни, а тоді вже ми з вами подумаємо, як і що.

— Я б вам, Григорію Васильовичу, порадила знаєте що?

— А що?

— Поговоріть зі Свиридоном Карповичем. Він чоловік досвідчений…

Гриша ляснув себе по лобі. Справді: чому він індивідуально віддувався досі перед усіма перевіряннями і не попросив поради ні в кого, а надто в такого мудрого чоловіка, як Зновобрать?

— Дякую, Ганно Панасівно, — розчулено мовив він. — Свиридон Карпович уже тут?

— Я подзвонила йому, зараз буде.

— От уже дякую вам, так дякую!

Гриша навіть руку б поцілував Ганні Панасівні, коли б умів, та, на жаль, в селі чомусь не заведено цілувати рук так само, як ніхто ніколи не вживає слова «труд», хоч трудяться там люди запекло й самовіддано від