Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Кращі, ніж була я, коли ми познайомилися двадцять п'ять років тому?

— Ні, Ліл. No puede ser[138]. Та вони були китаянки, а ти ж сама знаєш, які гарні бувають китаянки. Я завжди їх полюбляв.

— No es pervertido?[139]

— Та ні, нічого протиприродного в цьому немає.

— Але ж три одразу.

— Може, три й забагато. Любитися належить з однією, твоя правда.

— А проте я рада, що ти таке спізнав. Не думай, що я ревную. Ти ж не прагнув цього, та й дістав їх як дарунок. А ота з собакою, що не хотіла лягти з тобою до ліжка, мені просто гидка. Та чи не був ти вранці знесилений, Томе?

— Ти навіть не уявляєш собі, який знесилений. Геть висотаний. Я почував себе розпусником з голови до ніг, спину в мене наче одібрало, а в попереку так боліло, що страх згадати.

— Тоді ти випив…

— Тоді я випив, і мені полегшало, і я відчув себе щасливим.

— І що ж ти зробив?

— Я подивився, як вони сплять усі разом, і пошкодував, що не можу їх сфотографувати. То була б чудова фотографія. А тоді, страшенно голодний і геть висотаний, визирнув у вікно, щоб побачити, яка там погода. Надворі йшов дощ, і я подумав собі: от і добре, ми цілий день перебудемо в ліжку. Але насамперед мені треба було поснідати та й дівчат якось нагодувати. Отож я зачинився у ванній, прийняв душ, а тоді тихенько одягся і вийшов, безгучно причинивши за собою двері. Спустившись униз, я поснідав у ранковій їдальні при готелі. Добрячий з'їв сніданок: копчена риба, гриби, бекон, булочки з джемом. Усе було дуже смачне. За сніданком випив чималий чайник чаю і подвійну порцію віскі з содовою, та все одно почував себе висотаним. Я. переглянув гонконзьку ранкову газету англійською мовою, а сам усе дивувався, що вони так пізно сплять. Потім пішов до дверей готелю, визирнув надвір і побачив, що дощ не вщухає. Я рушив до бару, але там було ще зачинено. Питво до сніданку мені приносили із службового буфету. Чекати я не хотів, отож піднявся нагору до свого номера й відімкнув двері. Але дівчат уже не було.

— Яка досада!

— Це саме подумав і я.

— І що ж ти зробив? Напевне, випив.

— Так. Випив, а тоді ще раз добре вимився з милом, і після того мене пойняв подвоєний жаль.

— Un doble remordimiento?

— Ні, не подвійний. Два різні жалі. Мені було жаль, що я спав одразу з трьома дівчатами. І жаль, що вони втекли.

— Пригадую, колись тебе брали жалі й після того, як ти залишався ночувати в мене. Але ти скоро переборов їх.

— Знаю. Я завжди все переборюю. І завжди мене брали великі жалі. Але того ранку в готелі мене пойняв справді глибокий жаль, ще й подвоєний.

— І тоді ти знову випив…

— Як ти здогадалася? А після того подзвонив своєму приятелеві мільйонерові. Та його не було ні вдома, ні в конторі.

— Певно, він був у своєму «гріховному домі».

— Безперечно. І дівчата подалися туди, щоб розказати йому, як ми перебули ніч.

— От тільки де він узяв аж трьох таких красунь? Нині трьох справді гарних дівчат в усій Гавані не знайдеш. Скільки я сьогодні вранці наморочилась, щоб добути хоч що-небудь пристойне для Генрі й Віллі. Та, звісно, ранок поганий час для таких пошуків.

— Ну, гонконзькі мільйонери мали своїх агентів по всій крайні. По всьому Китаю. Точнісінько як бейсбольна команда «Бруклін доджерз», що вишукує гравців скрізь і всюди. І тільки-но ті агенти дізнавалися, що в якомусь місті чи селищі є вродлива дівчина, як негайно купували її і везли до Гонконга — навчати, виховувати й доглядати.

— Але як ті дівчата могли й уранці мати гарний вигляд? У них же, певно були muy estilizado[140] зачіски, як у всіх китаянок. А чим більш estilizado зачіска, тим гірше вона має виглядати вранці після такої ночі.

— Не було в них вигадливих зачісок. Вони мали гладеньке, підстрижене до плечей волосся, як майже всі американки за тих часів, а багато хто й тепер. І трохи закручене на кінцях. Так подобалось тому C.B. Він бував в Америці й, певна річ, бачив американські фільми.

— І вони ніколи більше до тебе не приходили?

— Тільки по одній. C.B. час від часу присилав мені котрусь із них як дарунок. Але всіх трьох разом ніколи більше не присилав. Вони були свіженькі, і він, звісно, волів тримати їх для себе. А до того ж, як він казав, не хотів завдавати шкоди моїй моральності.

— Як видно, добрий був чоловік. Що з ним сталося?

— Здається, його розстріляли.

— От бідолаха. А проте історія була цікава і цілком пристойна як на таку історію. Та й ти від неї начебто трохи повеселішав.

Та начебто так, подумав Томас Хадсон. На те ж я сюди й припхався. А що — ні?

— Слухай, Ліл, — мовив він. — Тобі не здається, що нам би вже годі пити?

— Як ти себе почуваєш?

— Краще.

— Зроби-но Томасові ще один подвійний заморожений без цукру. А я вже трохи сп'яніла. Мені нічого не треба.

Я справді почуваю себе краще, подумав Томас Хадсон. У цьому ж то й чудасія. Ти завжди почуваєш себе краще і завжди переборюєш свої жалі. Єдине, чого ти не можеш перебороти, — це смерть.

— Ти ніколи не була мертва? — запитав він Ліл.

— Ну звісно, що ні.

— Yo tampoco[141].

— До чого ти спитав? Мене страхає, коли ти отаке кажеш.

— Я не хотів страхати тебе, серденько. І нікого не хочу страхати.

— Мені подобається, коли ти звеш мене серденьком.

Все воно ні до чого, подумав Томас Хадсон. Невже ти не можеш вигадати нічого іншого, що вплинуло б на тебе так само, окрім як сидіти з підтоптаною Цнотливою Ліл у «Флорідіті» з того краю стойки, де збираються старі повії, і заливати очі? Ти маєш усього чотири вільних дні, то невже не можеш провести їх краще? Де? — спитав він сам себе. В Альфредовому «гріховному домі»? Тобі гаразд і тут, де ти є. Ніде в світі немає кращого питва, навіть і такого ж немає, і коли вже ти, хлопче, взявся пити, то