Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

А тоді силует зник. Лейла спробувала підтягтися, але праву руку немов пронизала блискавка, і дівчина застогнала, зціпивши зуби до скреготу. Вигнанка озирнулася. До землі метрів п’ятнадцять. Не стрибнеш. Кров з правого зап’ястка крапнула їй на обличчя. Лейла спробувала намацати ногою хоч якийсь виступ, хоч невелике заглиблення на стіні.

Ні.

Нічого немає.

Сили спливали.

Безглуздий фінал, чи не так? А хто сказав, що кожна смерть має бути героїчна?

Пальці розтискалися. Останній палючий дотик заліза.

Усередині все завмерло, і Лейла полетіла вниз.

Розділ 6

Штурм

Щось велике і м’яке звалилося просто Лейлі на голову, стало важко дихати. Дівчина здригнулася, але не могла ані розплющити очей, ані поворухнутися. За комір стікала гаряча рідина. Свідомість поволі поверталася, і хоча звуки навколишнього світу долітали наче крізь скло, Лейла потроху почала відчувати власне тіло. Щомиті відчуття яскравішали, і вже за хвилину вигнанка була ладна кричати від болю. Здавалося, в тілі не лишилося жодної цілої кістки. Лейла розплющила очі та спробувала поворухнутися. Зверху на ній лежав чоловік. Точніше, вже мрець. Він був ще теплий, і саме його кров крапала їй на шию.

— Ах ти ж...

Останнє, що вона пам’ятала: пальці розчіпляються, вона летить з даху. Неймовірним зусиллям Лейла виповзла з-під мерця й перекинулася на спину. Дихати стало легше. Вона лежала на купі якогось мотлоху. Крізь продертий її тілом брезентовий навіс виднілося сіре небо. Схоже, саме ця перешкода врятувала їй життя і затримала падіння біля самої землі.

Лейла відсунулася ще далі від мертвого тіла та спробувала сфокусуватися на дорозі. Повз миготіли тіні. Вулицею, гуркаючи щитами, пробігла рота поліціянтів. За ними — п’ятеро «акул». Вигнанка в тилу ворога. Чудово, просто неперевершено, дідько. І як тепер вибратися?

Втім, яке там «вибратися». Хоча навіс над цукернею дещо пом’якшив падіння, скоріш за все, в неї купа переламаних кісток. Лейла спробувала посміхнутися, але їй зрадили навіть м’язи обличчя. Єдиний вихід — чекати, поки бій закінчиться і на вулицях почнуть збирати тіла загиблих, яких після бійні на вулиці Справедливості було чимало.

Лейла насилу підвелася на лікті. Мерцем, що впав на неї, виявився поліціянт — уже немолодий, з довгою бородою, у звичайному чорному однострої. Тепер він лежав поруч і дивився в небо незрячими яскраво-блакитними очима.

Скільки часу минуло з моменту падіння, Лейла не знала. Десь чинився ґвалт, чулися вибухи, постріли, але здавалося, все це відбувається неймовірно далеко, чи не в іншій галактиці. Вулицею більше ніхто не проходив, Лейла заклякла від холоду, але біль у всьому тілі потроху стихав. Вона знову спробувала поворухнутися, їй вдалося підняти руку і подивитися на неї. Біля самого зап’ястка виднілися глибокі подряпини, шкіра навколо набрякла і посиніла. Лейла згадала, що перед падінням вона якимось незрозумілим чином, всупереч законам земного тяжіння, повисла на решітці даху. Судячи з рани, залізний штир пройшов під шкіряним браслетом на її зап’ястку, саме тому вона не впала одразу, як її вдарили. Вдарили... провокатор... червоний шарф... Лейла застогнала. Навіщо вона побігла за ним! Гадала, що, навчившись непогано кидати ножі й сяк-так поратися з револьвером, стала дивожінкою? Яка ж дурепа.

За кілька хвилин Лейла змогла сісти. Всередині все палало, суглоби крутило, в голові паморочилося, однак вона все-таки могла рухатися. Дівчина перевернулася і, спираючись на стіну, звелася на ноги. Зробила кілька кроків — так, іти може. Але куди? І як?.. Вигнанка, що опинилася по той бік барикад, далеко не зайде. Вона розгублено озирнулася. Потрібно щось... Біля її ніг валявся поліційний шолом. Її погляд упав на труп поліціянта.

— Вибач, друже. Тобі вже не зимно,— вона присіла поруч і, тамуючи біль у руці, почала стягувати з нього однострій.

— Зупини тут.

Данило кинув на Тео короткий погляд і припаркувався. Вони перебували зовсім поруч з площею Чорного, бій чувся виразніше, а обриси будинків здавалися знайомими. Федя з полегшенням зітхнув, полишаючи викрадену машину.

— Що нам тут треба? — запитав Данило.

— Це Інженерний провулок. Над нами — станція монорельсу «Площа Олекси Чорного»,— пояснив його «брат».— Між цією станцією і наступною — «Михайлівська площа» — проходить тунель між будинками. Далі монорельс рухається на відкритому просторі. Можемо спробувати пройти тунелем до Михайлівської площі, оминувши всі кордони поліції та барикади.

— А раптом там поліція всередині? — Федя почухав потилицю.

— Наскільки я пам’ятаю, в тунелі урядові сили не дислокувалися. Його просто законсервували.

— Інших ідей усе одно нема, спробуємо,— погодився Данило.

Вони роззирнулися: поліції поблизу не було, певно, всі зосередилися на охороні Ратуші. Тео швидко вибіг залізними сходами і смикнув ґратчасті двері, що перепиняли вхід на платформу. На них висів масивний замок.

— Треба щось гостре й тонке,— резюмував Тео.— Спробую відімкнути.

— О, невже наш крутий ковбой не може просто відстрелити замок? — злорадно посміхнувся Федя.— Ти ж «до біса гарний стрілець».

Тео кинув красномовний погляд на Данила. Той зітхнув.

— Коли куля зрикошетить тобі в причандали, постраждаю я сам, інакше неодмінно спробував би.

Федя хотів щось відповісти, але зніяковіло замовк. Попорпався в кишенях і витягнув поцуплену в Едвардовій кімнаті шпильку для шийної хустки.

— Не впевнений, що це допоможе...

— Хоч якась із тебе користь.

Тео заходився колупати замок. Почулося клацання, і Яблонський, задоволено гмикнувши, відчинив двері. Трійця вилізла на платформу і притьмом кинулася до тунелю.

Пересуватися доводилося практично в цілковитій темряві. Наскільки Данило пам’ятав зі своєї подорожі в повітряному метро, відстань між двома центральними майданами Леобурга була відносно невелика. Судячи зі звуків, що долітали з-за меж тунелю, вони саме переходили лінію зіткнення. Простір сповнився ядучим димом — поруч щось горіло.

Тео відстав від Данила на кілька кроків і звернувся до Феді:

— Слухай, а що то за панночка... чорнявка... Вона постійно з’являється в мене в голові. Ти аж надто часто про неї думаєш. Хто вона?

— Яка ще в біса панночка? — огризнувся Федя.

— З косою, вдягнена у... чоловічий одяг,— провадив Тео.— О... Вона вигнанка?!

Данило обернувся. Знайшли час для світських розмов! Федя гучно зітхнув.

— Ну, панночка — і панночка, тобі що до того?

— Нічого,— буркнув Тео.

Попереду замерехтіло світло, тунель закінчувався. Вони опинилися на платформі й підійшли до обмежувальних ґрат. Тео мав рацію: вони успішно перетнули лінію зіткнення й опинилися над одним з провулків поблизу Михайлівської площі. Звідси було добре