Читати книгу - "Грона гніву"

— тоді не намокнуть.

Вони звалили свої пожитки на платформу, а вода вирувала по долівці. Батько і мати, Ел і дядько Джон узялися за кутки матраца, на якому лежала Ружа Шаронська, підняли його та поклали нагору, до речей.

А молодиця обурилася:

— Я сама можу. Зі мною все гаразд.

А вода повзла по долівці тонким шаром. Ружа Шаронська шепнула матері, й та сунула руку під ковдру, помацала дочці перса та кивнула.

В іншому кінці вагона Вейнрайти стукали молотками, майструючи собі платформу. Дощ посилився, але потім ущух.

Мати подивилася собі під ноги. Вода протекла на долівку вагона на півдюйма.

— Ви, Руті... Вінфілде! — розгублено покликала мати.— Гайда нагору. А то застудитесь.

Вона бачила, як вони благополучно залізли та ніяково всілися поряд з Ружею Шаронською. Раптом мати сказала:

— Тре’ нам забиратися ’відти.

— Не можемо,— відповів батько.— Ел каже: усі наші речі тут. Ми витягнемо двері вагона, сюди покладемо — так більше місця буде, щоб сісти.

 

одина тулилася на платформі, притихла й занепокоєна. Вода вже сягала шести дюймів у вагоні, а потім потоп рівномірно ринув на берег, а звідти на бавовняне поле з іншого боку. Того дня і ночі люди спали геть промоклі, лежачи пліч-о-пліч на знятих дверях вагона. І мати лежала поряд з Ружею Шаронською. Подеколи мати то шепотіла, то сиділа тихо, і обличчя її було задумливим. Під ковдрою вона ховала збережені залишки магазинного хліба.

Дощ тепер змінився: короткі мокрі шквали чергувалися з затишшям. Уранці наступного дня батько похлюпотів через табір і повернувся з десятком картоплин у кишенях. Мати спідлоба подивилася на чоловіка, а він виламав кілька дощок зі стінки вагона, розпалив багаття і зачерпнув води в казанок. Сім’я їла варену димлячу картоплю пальцями. А коли ця остання їжа зникла, усі задивилися на сіру воду і тієї ночі довго не засинали.

Коли настав ранок, вони нервово прокинулися. Ружа Шаронська щось прошепотіла матері. Та кивнула.

— Так,— мовила мати.— Пора для цього.

І тоді вона повернулася до дверей вагона, на якій лежали чоловіки.

— Ми повинні забиратися ’відси,— гнівно сказала вона,— туди підемо, де повище. А ви хочете — йдіть, хочете — не йдіть, а я забираю Ружу Шаронську і малих ’відси.

— Ми не можемо! — слабким голосом мовив батько.

— Ну добре, потім підете. Мо’, донесете Ружу Шаронську до шосе, а потім назад підете. Усе’дно дощу нема, тож ходім.

— Ну гаразд, підемо,— сказав батько.

— Ма’, я не піду,— сказав Ел.

— Чого?

— Ну... Еґґі... ну, вона і я...

Мати всміхнулась.

— Авжеж,— сказала вона.— Лишайся тут, Еле. Речі доглянеш. А коли вода спаде... ми вернемося. Швидше, поки дощу нема,— квапила вона батька.— Ну, вставай, Руже Шаронська. Ми перебираємося туди, де сухо.

— Я можу ходити.

— Мабуть, помаленьку спробу’ш, на дорозі. Підстав спину, чоловіче.

Батько зістрибнув у воду і завмер очікувально. Мати допомогла Ружі Шаронській злізти з платформи й підвела дочку до виходу. Батько підхопив Ружу на руки, проніс її так високо, як тільки міг, і, обережно торуючи шлях у глибині води, обійшов вагон і опинився на шосе. Він поставив дочку на ноги, і вона вчепилася в батька. Дядько Джон прямував за ними, несучи Руті. Мати зіскочила у воду, і на мить її спідниця майнула куполом.

— Вінфілде, гайда мені на плечі. Еле, ми вернемося, ті’ки вода спаде. Еле...— вона зробила паузу.— Якщо... якщо Том прийде... скажи йому, що ми вернемося. Скажи йому: хай стережеться. Вінфілде! Залазь мені на плечі — отак! Тепер тримай ноги рівненько.

Вона почалапала по груди у воді. На шосе чоловіки допомогли матері залізти на насип і взяли Вінфілда в неї з плечей.

Усі стояли на шосе і дивилися на водну гладінь, на темно-червоні коробки вагонів, вантажівки та різні автомобілі, залиті глибокою водою, яка поволі коливалась. І поки вони стояли, почалася мжичка.

— Тре’ нам іти,— сказала мати.— Руже Шаронська, як почува’шся: можеш іти?

— Голова обертом іде,— сказала молодиця.— Почуваюсь як побита.

Батько пожалівся:

— Іти — а куди?

— Не знаю. Ну, піддержимо Ружу.— Мати подала дочці праву руку, щоб підтримати її, а батько простягнув ліву.— Ходімо туди, де сухо. Треба. Ви ж, хлопці, другий день одежу не сушили.

Вони поволі просувалися по шосе. До них долітало дзюрчання води у струмку на узбіччі. Руті з Вінфілдом ішли разом, човгаючи ногами в багні. Вони повільно просувалися по дорозі. Небо потемніло, і дощ посилився. Жодної машини на магістралі.

— Нам тре’ поквапитися,— сказала мати.— Якщо дівчина зара’ змокне вся, то не знаю, що тоді з нею буде.

— Ти не сказала, куди нам квапитися,— саркастично нагадав їй батько.

Біля струмка дорога петляла. Мати роздивлялася землю й затоплені поля. Далині зліва, на невисокому пагорбі, стояв почорнілий від зливи сарай.

— Гляньте! — сказала мати.— Дивіться-но отуди! Б’юсь об заклад, там у сараї сухо. Станьмо там, доки дощ не вщухне.

Батько зітхнув:

— Та як би ’відти хазяїн не погнав.

Попереду на дорозі Руті помітила червону цятку. Дівчинка хутко майнула до неї. Це був чахлий кущик здичавілої герані, й там росла тільки одна квіточка, обшугана дощем. Руті зірвала квітку. Ретельно відірвала одну пелюстку і приліпила собі на ніс. Вінфілд підбіг подивитися.

— Даси й мені одну? — попросив він.

— Ні, cep! Це все моє. Це я знайшла.

Вона приліпила собі на чоло ще одну пелюстку — схожу на яскраво-червоне сердечко.

— Ну дай, Руті! Дай мені одну. Припини, ну.

Він намагався вихопити в неї з руки квітку, та змилив, і Руті дала йому щосили ляпаса. Брат на мить подивовано укляк, а потім губи в нього затремтіли, а очі стали зовсім круглими.

Інші наздогнали дітей.

— Ану що ви наробили? — спитала мати.— Швидко кажіть: що накоїли?

— Він хтів мій цвіточок загарбать.

Вінфілд заридав:

— Я... ті’ки одну х’тів... наліпить собі на ніс.

— Дай йому, Руті.

— Та хай сам собі знайде. Це моя.

— Руті! Ти даси ’му пелюстку.

Руті почула в материнському голосі погрозу і змінила тактику.

— Ось,— мовила вона з ретельно підготованою добротою в голосі.— Я лишу одну для тебе.

Старші випередили їх. Вінфілд підставив ніс сестрі. Вона лизнула мокру пелюстку і щосили тицьнула йому на ніс.

— Ти маленький