Читати книгу - "Вибрані твори"

— І не стидно вам, товаришу? Такий великий, а по садках лазять.

Глянув униз — стоїть там дівчина і тримає в руці мій новенький піджак, шовковою підкладкою уверх. Тут картуз із мене, ну а я за ним навздогін. Скотився з дерева, хотів розмову ніжну завести, та дівчина ні одному моєму слову не вірить і дивиться на мене з цілковитою підозрою. Нарешті відкопилила губки і ошпарила мене: «Товаришу, чи ви сором дома залишили, чи зроду його не мали. Вам простих яблук нехватило, що ви на дослідне дерево полізли? Про піджак з батьком поговорите» — і брязь дверима перед моїм носом. Настрій у мене на перемінне пішов. Одначе духом не падаю: приземлився біля клуні і не спускаю очей з хати. Згодом виходить моя дівчина з дійницею доїти корову, чогось сама собі усміхається і навіть пісеньку наспівує. Видно, ніяк її совість не гризе за мою одежинку. Тільки зашипіло молоко по денці, а я — в хату. Зирк туди, зирк сюди — нема піджака. Неначе злодій, відчиняю комод — і дівочі плаття пахучою шовковою піною обвіяли мене. Та мого одягу нема. А тут уже хтось біля порога гупає. Я аж скрутився, коли почув, як дзвякнула клямка, — і шур під ліжко. Лежу, дух затаїв. Входить якийсь парубок, сів на лаві, прикипів до вікна і все якісь сумні мелодії перебирає, одну печаль наганяє на мене. Скоро і дівчина прийшла. Ну й почалися у них поцілунки навпереміж з зітханнями. «Еге, та тут історія ледве не така, як і в нашого Леоніда Сергієнка» — думаю собі, вислухавши про всякі суперечки хлопця з Федором Хмарою. Щось вони на науковому грунті, на гібридизації не помирилися. От і не хоче старий віддавати своєї Марії за Левка; Марія радить почекати, поки батько перегнівається; батько ж довго сердиться, а Левко на зло йому хоче зараз одружитися, навіть дорікає Марію за повільні методи в особистому житті. Говорять вони, аж знов щось загукало біля хати.

— Ой, батько йдуть! — скрикнула дівчина. — Левко, де я дінусь з тобою? — і голос тремтить у бідної, мов струна.

Левко сюди-туди — і бух під ліжко, ледве мене не притовк. Входить Федір Хмара і прямо з дверей:

— Маріє, подай наші записи, приїхав один науковий робітник. Інтересується новим ділом.

— Ви і його з хати-лабораторії наженете…

— Е, ні, це мічурінець, а не безплідна деревина.

«Ага, зараз він піде» — подумав і вже міркую, як би заручитися підтримкою у Левка, хоч він очима аж навпіл розколює мене: видно, думає, що я конкурент йому — потай до Марії ходжу.

Старий уже бере записки, а я легше переводжу дух. Коли тут вбігає на поріг цуценя; потерлося біля ноги завідуючого, потім насторожилося, повело лопухатими вухами і дзяв та дзяв! Таке їдке собаченя трапилося — зроду не бачив. Потім прямо до ліжка і гавкає, аж головою до підлоги припадає. А потім мене за ногу і — гаррр…

— Маріє, що там таке? — заглянув старий під ліжко і за онишник. — Ану, герої, вилазьте!

Вилізли ми і пил з себе не струшуємо.

— Ааа! Женишки! Ось я вас зараз поженю! — замірився онишником. А це дядько такий: раз звезе — і не пікнеш. Вредний чоловік. Я в цій ситуації навіть за піджак забувся.

— Федоре Петровичу, я вам усе чисто розкажу! — кинувся до завідувача.

— Вислухаєм, вислухаєм доповідача, — а сам двері на клямку і коло порога на варті стає.

Говорю я, а в нього очі все злішими і злішими робляться, а коли згадав про яблуню, аж закипіли. Але зразу ж я якось про просо заговорив, про наші волотки. Бачу: подобрішав чоловік.

— А ти не брешеш? — питається.

Усіма культурами я заприсягнувся.

— Тоді так зробимо, — вирішив Федір Хмара, — ти принесеш мені пару волотків, і коли вони справді чогось варті, тоді віддамо піджак… Ну й віддав. І вас, Варивоне Івановичу, запрошує до себе в гості. Хороший чоловік.

— Неодмінно треба піти. Дмитре, підеш зі мною?

— Аякже…

— Тільки вибери кілька кращих стеблин гречки: не з порожніми ж руками іти до чоловіка.

— Та вона ще тільки наливає… — завагався Дмитро. — Може краще, коли достигне?

* * *

Григорій, сп'янілий од радості, привітань, подяк і утоми, прямував до Бугу. Його тіло солодко пощипували зерна і остюки; щеміли руки, натерті гузирями мішків. Рожеві надії і доброта до всього світу, людей охопили його своїм щирим теплом. З радістю згадав привітання секретаря обкому ВКП(б), подяку Кошового, усміхнувся сам собі. «Усе село зробити передовим, на всю область! Щоб до нас з'їжджалися дивитись, як ми живемо, вчилися в нас». — І в уяві бачив обриси нових будівель, бачив у кожній хаті те, про що стільки думалося ще з тих днів, коли тільки поступив у СОЗ.

Ой заговорило жито під вітрами:

А вже їдуть женці з срібними серпами.

Тихо пустив пісню вузькою дорогою, що, звиваючись, бігла поміж нагрітими за день пшеницями. І сам відчув, як пісня його переливалась сердечними хвилями, що знаходять відгук в чиємусь серці.

Незабаром великі зорі засяяли над ним і під ним. Сонно зашепотіли прибережні трави, десь біля острова, як дитина у півсні, обізвалася вода. Григорій горілиць ліг на траву; на сплетені руки поклав голову, задивився у безхмарне високе небо. Простигши, уже хотів скупатися, але нижче, біля дослідної станції, почув чиїсь обережні кроки. І собі підсвідоме обережно подивився вдалину.

З високого берега сторожко спускалась людина з чимсь чорним, очевидно мішком, за плечима. «Моторний, — пізнав у темряві. — Чого йому?» — і пригадав обережний натяк Романенка, мимохіть кинуті ним слова біля молотарки, злу пораду Моторного. Прокинулась настороженість і почала ще більше зростати, коли внизу забряжчав ланцюг, на якому був прип'ятий човен.

Незабаром Крупяк пішов до станції, і Григорій полегшено зітхнув: напевне чоловік хоче прокататись. Але через якусь хвильку, коли знову з вантажем виросла постать Крупяка, ще з більшою силою прокинулась підозра: що йому тепер, в таку пору, носити?

Крупяк на цей раз довше порався.

На березі шемрів пісок, щось глухо стукнуло об човен. Директор ще пішов до станції, а Григорій кинувсь до човна. Під тонким полотном невеликих мішків він намацав дві однакових скриньки. Завагався, потім обережно витрусив одну на дно човна, торкнувся пальцями гнучкого довгого паростка, прикріпленого до дошки, і страшна здогадка ножем полоснула по всьому тілі. Пітніючи,