Читати книгу - "Джозеф Антон"

Зателефонував Леррі Робінсон з американського посольства. Він відчував, що європейці наближаються до схвалення такого документа, тоді ж бо як США й Британія не погоджуються з ним. Його тривожило те, що Іран може готувати вбивство, причетність до якого заперечуватиме. (Елізабет також боялася, що його можуть убити на одній з його презентацій, яких він з такими труднощами домагається, проте Реб Коннолі заспокоював, кажучи, що, за «шпигунськими» донесеннями, зловмисники не збираються цього робити.)

І як бути? Він направду не знав, як йому бути. Що ж йому чинити?

Преса роздзвонювала про завершення історії з фетвою, але вона, може, й не завершилася, тож у такому разі він утратить увагу загалу, а небезпека залишиться. А може, коли він погодиться на такий сценарій і пришвидшуватиме його розвиток, то зуміє використати мас-медіа для створення атмосфери, в якій небезпека насправді зійде нанівець.

Якщо ЄС не влаштує іранська відповідь на демарш, то це дозволить Іранові звинуватити ЄС у віроломстві і дріб’язковому педантизмі й казати, що Захід насправді не хоче вирішення проблеми з фетвою і використовує його як пішака у великій грі. А може, саме так воно і є. Адміністрація США й до певної міри британський уряд хочуть закрутити Ірану політичні гайки, тож фетва стає їм у великій пригоді, це поза всяким сумнівом. Однак якщо він прийме відповідь Ірану, тоді кампанія з його захисту просто видихнеться, а фетва і грошова винагорода залишаться. Він утрачав ґрунт під ногами.

Того дня, коли Іран мав дати відповідь, у Кембриджі проходила презентація його книжки. Про мистецький захід повідомили за два дні, тож зібралося багато людей, і організатори, зрозуміло, дуже нервували й сказали заходити йому через задні двері, а якщо він спробує зайти через парадний вхід, то акцію доведеться скасувати. Проте знову так сталося, що жодних демонстрантів ніхто не побачив. Його власна інтуїція та й розмови з митцями і журналістами з британсько-азійської громади підказували, що протестний запал вже давно вичах у британських мусульман. Та фаза минулася.

О 12:45 пополудні прийшла приголомшлива й неждана звістка. Заступник міністра закордонних справ Ваезі заявив іранському інформаційному агентству ІРНА, що Іран відкидає європейський демарш. «Французька ініціатива» померла. Ще вранці Іран під час брифінгу для мас-медіа запевняв, що документ Ваезі задовольнить усі вимоги ЄС, а тепер Ваезі каже, що жодних письмових ґарантій ніхто ніколи не надавав і не надаватиме.

Ось так.

Важко сказати, що сталося в Тегерані. Хтось програв боротьбу, хтось виграв.

Елізабет розплакалася. Він залишався, на диво, спокійний. Мусив використати заплановану прес-конференцію для контратаки. Відмовившись від заяви про свою непричетність до тероризму, іранці в такий спосіб сказали, що все ж таки можуть бути причетними. Після провалу цієї ініціативи Іран постав геть голим у яскравому світлі на очах усієї світової спільноти. Ось що йому треба сказати, і настільки гучно, наскільки він зможе.

Він не боявся за себе, та не знав, як говорити з тими, хто любив його, як розповісти про цю прикру звістку Зафарові, що сказати Самін. Він не знав, як утішити заплакану Елізабет, або ж на що сподіватися самому. Здавалося, вже й нема на що сподіватися. Проте був переконаний: мусить наполягати на своєму, беручи приклад з могутнього героя Бекетового роману «Несказанний». Я не можу продовжувати далі. Я продовжуватиму далі.

А життя й справді тривало далі. Одна річ все ж таки стала очевидною: він має взяти свою свободу там, де він спроможний її отримати. «Офіційне» завершення справи видавалося неможливим, однак Америка манила його ще одним літнім відпочинком. Незацікавленість американських поліцейських у його захисті цілком влаштовувала, по суті, навіть тішила. Того року Елізабет, Зафар і він провели разом двадцять п’ять щасливих літніх днів разом серед американської свободи. Зафар полетів з Елізабет прямим рейсом; йому довелося звернутися за допомогою до друзів Рудольфа Шольтена з «Австрійських авіаліній», які й довезли його до міжнародного аеропорту Кеннеді через Відень; довелося зробити великий гак, але все ж таки він прибув до Америки! Його вже чекав Ендрю! Одразу поїхали до Вотер-Мілл і провели дев’ять чудових днів на Ґібсон-Біч, а також у будинках інших друзів, нічого не роблячи й роблячи геть усе. Від простоти життя, настільки не схожого на його куце британське існування, в нього аж сльози на очі наверталися. З Вотер-Мілл на авто й на поромі вони дісталися острова Мартас-Віньярд, де гостювали впродовж восьми днів у садибі Доріс Локгарт Саатчі, що в містечку Чілмарку. Під час тієї поїздки йому найбільше запам’яталися геніталії Вільяма Стайрона. Вони з Елізабет провідали Стайронів у їхньому будинку у Віньярд-Гевені, на ґанку якого сидів великий письменник у шортах кольору хакі, під якими не було трусів, широко розставивши ноги, з усім своїм скарбом на показ. Це виявилося трохи навіть більше, ніж він сподівався дізнатися про автора «Зізнання Ната Тернера» й «Вибору Софі», проте будь-яка інформація корисна, подумав він собі і дбайливо заховав її у пам’яті для пізнішого використання.

Відтак три ночі — в Ірвінґів, три — в Геррів, а ще три -у Вайлі на Парк-авеню. Останнього вечора їхнього перебування в Америці Зафар дізнався про результати своїх іспитів на атестат про загальну середню освіту, й, на щастя, вони виявилися хорошими. Впродовж наступних років він часто думав про те, що йому дуже складно було б вижити без цих щорічних американських продуховин, коли вони мали змогу знову почуватися звичайною письменницькою сім’єю, що займалася своїми звичайними буденними справами без супроводу людей зі зброєю; здавалося, це ж бо зовсім нескладно. Він дуже швидко став усвідомлювати, що саме в Америці йому вдасться повернути собі свободу. Він розповів про це Елізабет, а вона насупилася й стала дратівливою.

У темряві, що настала після провалу «французької ініціативи» блиснув промінь світла. Під тиском громадськосте здалася «Люфтганза». Навіть був ленч з містером і місіс Люфтганзами, себто з виконавчим директором Юрґеном Вебером und frau. Фрау Вебер виявилася його великою шанувальницею, принаймні так вона йому казала. Авжеж, вони дуже охоче його перевозитимуть, казав її чоловік. Вони пишатимуться цим. Усе дуже просто. Після майже шести років відмов — раз! — і вони дуже раді бачити його на борту своїх лайнерів, у будь-який час. Авжеж, вони ним так захоплюються! «Дякую», — сказав він, і всі виглядали дуже задоволеними; тим часом йому простягали книжки, і він ставив на них свої