Читати книгу - "Ігри в помсту, Світлана Бонд"

96

Заінтриговані словами Влада, троє друзів закинули речі до себе і повернулися в його кімнату. 

Він сидів за ноутбуком і бігав очима по екрану.

- Не там ми шукали, зовсім не там, - розмірковував Влад. - Коротше, я знайшов трьох власників такої машини: двоє відразу відпадають, але є ще один - син нашого мера. І цей синок сімнадцятого листопада минулого року на смерть збив людину на цій самій машині, - він потягнувся до жовтої машинки, що весь час стояла в нього на столі.

Інші не знали, до чого він хилить, але жахнулися такого результату. Коли вони святкували день студента і вважали, що життя вдалося, син мера вкотре вляпався в неприємну історію.

- І його повністю виправдали, - продовжив Влад, підтвердивши здогадки друзів.

- Гроші все вирішують? - запитав Коля, з нотками гіркоти в голосі.

- Безсумнівно. Плюс, якщо врахувати, що загиблий був нетверезий. Як вирішили на суді, він сам кинувся під колеса автомобіля.

- Припустимо, - насупилася Лєра. - А до чого тут ми?

Влад посунув до них ноутбук і ввімкнув потрібну статтю.

- Зараз найцікавіше, - він знайшов фотографію збитої людини та показав їм.

Там не було нічого забороненого: загиблий накритий білим простирадлом і єдине, що можна побачити, так це його долоню. Вони не розуміли, в чому річ, а потім придивилися.

- Наблизь руку, - попросив Коля.

Влад виконав прохання.

- Та годі?! - в один голос скрикнули всі троє.

В тій самій руці, що не була прикрита простирадлом, загиблий міцно стискав золотий медальйон. Ланцюжок обмотаний навколо пальця, а сам кулон лежав поруч на асфальті, виблискуючи у світлі ліхтарів. Варто було поглянути на цю унікальну річ, щоб зрозуміти, кому вона належить.

Усі як один втупилися на Лєру.

- Звідки в нього твій медальйон? - дивувався Коля.

Лєра знизала плечима і знову глянула на фотографію.

- Ви впевнені, що це Лєри? - перепитала Аня.

- Так, - підтвердила подруга. - Він такий єдиний, іншого не існує.

- І хто це? - Коля пробігся очима по статті. - Там відома його особистість?

- Ні, - розчарував його Влад. - Щодо нього немає жодної інформації. Про цю подію не поширювалися. Хтось просто злив фото і кілька фактів у мережу. На цьому все.

- Подивіться на дату, - зауважила Аня. - Це виклали кілька днів тому.

- Через рік після того, як це сталося? - скривилася Лєра. - Дуже вчасно.

Здавалося, повітря стало важчим, напруга вирувала серед них, як невидима гроза.

- Виходить, того дня він був із нами на хаті, - дійшло Колі. - А хто це?

На день студента Влад був найтверезіший і пам'ятав усе до дрібниць - таке неможливо забути, тому відповів він:

- Там були всі наші з групи, і ще деякі. Але кого ми не бачили з тих самих пір? - він дав їм можливість самим дістатися до правди.

- Господаря квартири, - згадала Лєра. - Це був єдиний раз, коли ми з ним бачилися. Тільки звідки в нього мій медальйон?

- Напевно, хотів тобі повернути, - сказав Влад. - Ти ж його загубила, таку істерику влаштувала. Він вирішив допомогти, вибіг на дорогу, не дивлячись. Тут його машина і збила, а мстилися нам за нього.

- Що за маячня? - сіпнулася Лєра. - Хто міг мстити?

- Родичі або хтось близький, - запропонував Коля. - Тільки чому ми, якщо його збив син мера?

- Може, вони чогось не знають? - задумалася Аня, схрестивши руки на грудях.

- У тому-то й річ, що знають, - зазначив Влад. - Той чувак не з нашого універу, ми його раніше не бачили, і ніколи б не побачили, бо він не з нашого оточення. Але ми ж якось опинилися на його хаті. Пам'ятаєте, хто нас запросив? Єдиний, хто знав цю людину.

Повисла хвилина мовчання. По кам'яних обличчях друзів Аня розуміла, що вони здогадуються, про кого йдеться, тільки її з ними не було.

- Про кого ви говорите?

- Мирослава, - процідив Коля. - Тоді нас запросила Мирослава. Сказала, мовляв, хата вільна, можна бухати там.

- Ким він їй приходиться? - Влад задумливо водив курсором по робочому столу.

- Вона не казала. Хоча, пам'ятаєш, у неї в зошиті була фотка з цим чуваком? - у відповідь на нетямущі погляди, Коля вирішив пояснити: - Ми приходили до Мирослави за квитками й випадково побачили їхню фотографію в зошиті. Виходить, він помер близько року тому, але вона досі зберігає пам'ять про нього максимально близько. У зошиті.

Слухаючи їхні роздуми, Аня насилу в це вірила. Заперечувати теж не могла, бо провчилася тут менше ніж півроку і багато чого не знала. Але друзі не здивувалися, немов здогадувалися, що від неї можна таке очікувати. Тут Аня все ще сумнівалася.

- Ви ж не думаєте, що вона...

- Думаємо, - перебив Влад.