Читати книгу - "Вибрані твори"

Від’їжджаючи до Києва, вона вже знала, наскільки неідилічні перспективи розкриває ця подорож. А вже по кількох днях перебування в Києві для неї мусив бути ясним і сам київський епілог. Не міг не бути ясним: Лєна, при цілій своїй романтичності, не була позбавлена здібності думати політично, — чим різнилася також від багатьох земляків і друзів...

І, все ж, у смерть Лєни немає сили повірити, не те, що «погодитись».

Як повірити, як уявити собі, що наладована енергією по вінці — ця жінка, що не вміла старітися, ця вічно дівоча постать, ці вібруючі рухом руки — знерухоміли, стали — страшно сказати — трупом, зітліли, розпались.

І від живучо живої, темпераментної молодої жінки залишився десь жовтий кістяк у незнаній могилі.

Трудно було б знайти іншу людину, яка була б в такій мірі живим запереченням смерті! Ще трудніше було б знайти у нас поета, який би так — не те що нехтував смерть, — але в своїй поезії давав би протиотруту на неї, вчив, як її треба і можна перемагати і то не софістикою чи навіть смертю ж самою, лише радістю, повнотою життя, красою, танцем, усміхом... власне:

Що ж сказати про Олену Телігу-поетку?

Хіба одне: поезії її належать до тих, що їх оцінюють вповні лише через певний час. У нас — зі знаних причин — через десятиліття. Потрібні критики, критики-Колюумби, а ми їх майже не мали й не маємо нині: Євшан і Зеров загинули, кажучи словами цього останнього: «немилосердно-рано»... Потрібно звиклого до читання поезій читача, а їх ми маємо хоч і багато, та, на жаль, цілком своєрідних, які у віршах шукають і відчувають все, за винятком, власне, самої поезії. Тому — почекаймо. Наразі ж лише кілька спостережень і здогадів.

Вірші Олени Теліги не блищать формальними несподіванками. Вони не лоскочуть літературне піднебіння сноба. Вони не дають жодних (дійсних чи вигаданих) стилістичних сенсацій. І вони не приносять тематичної революції. Ані читач, ані інший критик не мають в них «за що чепитися»: поезії О. Теліги, як жадні інші, при всій їх позірній «скромності» вимагають співтворчого напруження. В них треба справді «вчитатися», увійти в світ поетки, зануритися в нього і почати жити за законами того світу. Це — трудно, розуміється, але іншого виходу немає для читача. Залишається, отже (і так, на жаль, буде ще довго) вибирання з її поезій віршів на два-три вияви нашого громадянського життя (академії, імпрези), слизгання по поверхні її слів, заспокоєння біографічних зацікавлень, може, пара принагідних цитат (як то було зі злощасною «жорстокою вовчицею» Ольжича). От, хіба, і все.

Розуміється, тут доля поезій О. Теліги поділяє загальну долю нашої літератури, зокрема долю творів більшості її колег, навіть тих, що їхні твори, здавалося б, мусили автоматично звернути увагу загалу.

В роках 30-х, наприклад, в нашій жіночій поезії (та і не лише жіночій) трапилася певна революція. Її перепровадила перша ж збірка Оксани Лятуринської і довершила друга, вже за часів цієї війни. Якщо тематично Лятуринська виходила від Дарагана і, може, Стефановича, а лексично ґрунтувалася на мовно-тематичних здобутках великої нашої стилістки-піонера Катрі Гриневи-чевої, то треба признати, що оформила і розвинула це все О. Лятуринська цілком самостійно і цілком оригінально: Княжа доба в її поезіях знайшла свій вповні адекватний вияв. Те, що нашкіцував Ю. Дараган, доримувала і домалювала вона. Наводимо приклад О. Лятуринської, щоб пластичніше представити, що ми розуміємо під «революцією» в літературі.

В світлі сказаного ясно, що літературним реформатором О. Теліга не була. Коли йдеться про її поезії, то історик літератури ствердив би ось що: тематика О. Теліги появила дальший відхід від традиційної у нас лінії жіночої лірики, виявила тим самим дальшу еволюцію її. І хоч тут треба б згадати імена Марійки Підгірян-ки та Наталії Холодної, як певні етапи цієї еволюції, то зараз же мусимо додати ще одне, неспівмірно велике ім’я, а саме ім’я Лесі Українки.

Олена Теліга була б дуже здивована таким зіставленням. І все ж, тема: Олена Теліга і Леся Українка (поетка) в майбутньому не звучатиме так парадоксально, як звучить, може, нині. Підкреслюємо: не в площині лише літератури. Тут ідеться про психологічну спорідненість і — саме тому — про сильну тональність у поезіях обох.

До імені Лесі Українки занадто міцно пристало знане окреслення І. Франка («єдиний мужчина» і т. д.), що на останні часи, завдяки постійному повторюванню, звульгаризувалася і, головне, стало майже безвідповідальним: воно як би звільняє нас від дальшого думання на цю тему. «Мужність» Лесі Українки — так! Але, ця мужність все ж має характер жіночий (було б дивно, коли б було інакше), і це» власне, і надає тій мужності особливого чару і... скомплікованости. Не так просто є з тим «єдиним мужчиною», як видається завше схильним до спрощувань землякам.