Читати книгу - "Вибрані твори"

Тема ця, як і тема: Леся Українка — Олена Теліга — це справа не близького ще майбутнього, і не тут їй місце. Тут лише вистачить сказати, що той, хто уважно вчитувався в поезії Олени Теліги («Арідний край нам буде чужиною», «Я руці, що била, не пробачу», «Тільки серце — збуджений орел», «Іти крізь всі зневаги — так, як я умію», «Тільки тим дана перемога, хто й у болю сміятися міг» і багато, багато інших), зрозуміє, про що тут іде мова.

Але коли в таких рядках, як: А дивне серце — п’яне і завзяте — Відчує певність, мов нехибну шпаду. Мій день єдиний! Неповторне свято: Найвищий шпиль — і початок до спаду!

ми ще залишаємося, сказати б, у «сфері» Лесі Українки (хоч «атмосфера» уже не та), то в інших речах, образах та інтонаціях Олени Теліги ми явно відчуваємо еволюційний перехід поетки до іншого, повнішого і дальшого. Це — з того ж міцного кореня, але зовсім інше дерево.

І за те, що стільки уст палило І тягло мене вогнем спокус, І за те, що замінить не сила — Ні на що — твоїх єдиних уст!

(«Літо»)

Тут жіночість Лесиної «мужності», не тратячи цієї «мужності», розкривається явніше, розцвітає повнішим цвітом свого жіночого чару. Те саме — ще яскравіше — у «Вірності», одному з ліричних шедеврів Олени Теліги:

Перед вікном — тремтять, шумлять тополі, І захід сонця — мов кривава рана, А на столі розкрита книжка Пана, Що, може, не повернеться ніколи.

Але є у О. Теліги речі, які вказують, як далеко б вона пішла ще цим шляхом:

Та я минала всі вогні, Мов світла не своєї брами, Бо чула: ждане довгі дні Вже йде з безсмертними дарами.

(«Безсмертне»)

Так: «ждане довгі дні» (і літа) прийшло занадто скоро.

* * *

Факт смерти в нашім суспільстві завше знімає печать мовчання (недооцінювання: замовчування, авторського усамотнення) за життя і дає початок славословам, зазвичай надмірним і, зазвичай, невлучним. Коли їх чуєш, то огортає радше ніяковість і пригноблення та ще сором за брак почуття міри і стилю.

На щастя, з пам’яттю Олени Теліги до цього ще не дійшло і, може, Бог дасть, не дійде. Занадто, що так скажу, «ластично» відділювалася вона від «громади», занадто належала до тих, кого демагоги і ображені претенденти звали «чужинцями», занадто, цілою постаттю своєю — вона яскраво заперечувала всякі «урочисті академії» та «вшанування».

Хай же не буде над її пам’яттю порожньої бомбастики чергових пописувальників, хай не буде того безсоромно-плаксивого «кру-кру», проти якого з жахом протестував Леонід Мосендз у знаних сильних своїх віршах. Хай Олена Теліга ніколи не переступить в категорію «наших вельмишановних» і — навіть — «великих»...

Хай лишається і по неймовірній своїй смерті тим, ким була за життя. І хай їй буде суджена, як поетці, вічна молодість безсмертя: власне, єдина нагорода кожного справжнього поета.

Може це й буде те, що їй колись ввижалось:

...ждане довгі дні Вже йде з безсмертними дарами.

«Українське слово», 1952, ч. 537, березень.