Читати книгу - "Вибрані твори"

ідейно-емоційна тематика О. Теліги, її філософічна глибина, вкупі з шляхетною елегантністю та артистичною витонченістю почуттів, особливо виразно сприймаються, немов безпосередня поетична еманація ідейно-емоційного багатства, духового аристократизму і естетичної височини українського націоналістичного світогляду, що відбився в творчості поетки, може, й не глибше, проте безпосередніше й наочніше, ніж, приміром, у Є. Маланюка або О. Ольжича. Постать Олени Теліги — живе ствердження, а її твори — довічне ствердження інтелектуальної, душевної і духовної гідності так званого «вістниківства» і цілого націоналістичного руху 30-х років, бо це дух від його духу і плоть від його плоті. «Пізнаєте їх по плодах їх», — каже Євангелія; і небагато є епох, що зарепрезентували себе й запечатли-лись в історії української духовності такими блискучими витворами, як поезія Олени Теліги, О. Ольжича, Є. Маланюка.

З цього погляду особливої цікавості набирає єдиний белетристичний твір О. Теліги — її майстерно складена автобіографічна новела «Або — або», що в ній, на тлі неприсолодженого і неперекрученого ніякими політичними тенденціями правдивого опису підсовєтського службового побуту (початку 20-х років), оповідається про ті переживання майбутньої письменниці, які склали в дальшому основу та зерно її безкомпромісової моралі й героїчної творчості. Сутичка з совєтським хамством на все життя залишила в свідомості п’ятнадцятилітньої дівчини непереможне прагнення, «щоб в душах нашого народу жило не голосне чавкання на ворога — лише глибока непримирима і творча ненависть до нього» (О. Теліга. «Прапори духа»).

Звичайно ж, ми не схильні перебільшувати ідеологічну вагу того — зрештою, не надто визначного в житті письменниці — біографічного епізоду. Він, щонайбільше, відіграв роль каталізатора, прискоривши й увиразнивши ідейні мотиви, почерпнуті, очевидна річ, у поетичній спадщині Лесі Українки — лише загострені й доведені до свого логічного завершення в тезі, «що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовості, аж до смерті, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси лакеїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв» (О. Теліга. «Партачі життя»).

Оця беззастережна саможертовність — аж до смерті — лягла в основу і героїчної поезії героїчного чину О. Телі-ги і зробила з неї національну героїню нашої доби. Ми з великим духовним напруженням шукаємо втілення жіночого героїзму навіть у чисто літературних образах — навіть у таких дискусійних (бо складених двозначною езопівською мовою підсовєтського концтабору і ускладнених очевидним прагненням абиякої мінімальної асекурації), як Аглая М. Хвильового і Марина М. Куліша. Наскільки ж величніша, чистіша і безпосередньо дієвіша є реальна постать письменниці-націона-лістки — нашої найбільшої поетки після Лесі Українки — що її саможертовний героїзм є поза всякою інтерпретацією та дискусією, бо він сам промовляє до нас своїми просякненими героїчним ідеалізмом ділами й творами.

«Самостійна Україна».Вінніпеґ-Чикаґо, 1950, ч. 3, березень.

Євген Маланюк. Пам’яті Олени Теліги

...Іраптом пам’ять, мов натхненний майстер,

Вогнем змалює золотавість айстер

Овальний стіл і мій веселий сміх.

І

Єсть люди, в яких смерть, навіть лише фізичну, не віриться. Не можна повірити.

Так, наприклад, ніколи не віриться, що влітку року 1929 помер Євген Чикаленко. Все здається, що вистачить лише опинитися в Подєбрадах, перебігти з двір-ця на Дітріхову вулицю, вибігти на поверх затишної вілли, постукати і — двері відчинить Євген Харлампович, привітно і мудро всміхаючись своїми вічно молодими, степово-херсонськими очима.

Єсть такі люди. І то незалежно від їх віку чи «поважності становища». Певно Всемогучий дав їм стільки життєвої енергії, що життя їх не кінчається «нормально» смертю, лише мусить бути обірване, обрізане якось «ззовні»: невдала операція, нещасний випадок, куля, згубна ґвалтовна хороба... Вони не підтверджують знаної і, поза тим, влучної формули Наполеона, що «смерть — це брак енергії». Євген Чикаленко — і брак енергії? Той, що робив жартом, наприклад, перегони з студентами — і завжди перемагав!

Смерть Юрія Дарагана була болючою втратою передовсім для літератури. Дараган ще «мав, що сказати». Але Дараган фізично вмирав від року 1919. Пам’ятаю, лежав він у військовому шпиталі в Кракові, в палаті сухотників — «смертників». Було бурхливе пізнє літо року 1920. Направо і наліво від його ліжка лунало харчання агонії і що кілька хвилин когось виносили... Ми читали вцілілий у мене примірник «Сонячних кларнетів» і згадували літературний Петербург. Дараган із запаленими гарячкою очима цитував сон Святослава з «Слова о полку» і жагуче доводив необхідність ревін-дикації билин («вони ж наші»).

І все ж таки, коли на провесні 1926 р., в паскудний, мокрий, грипочний день, хтось зателефонував з Праги, що Дараган не живе, то ця смерть його, при всій несподіваності, притаманній кожній смерті, не здавалась кри-чучим абсурдом. То була смерть, з якою можна було в якийсь спосіб (?) «погодитися», сухоти впродовж кільканадцяти літ зжерли решту легенів, дожерли горло, шлунок, цілий організм.

На це якось «немає апеляції», «немає ради», як «немає ради» нате, що вже ніколи не побачимо наладо-ваного динамітом темпераменту Миколи Чирського...

ІІ

Зі смертю Олени Теліги, — «Лєни», як звичайно ми всі її звали, — погодитися не можна.

І, певно, вже ніколи погодитися не вдасться. Хоч смерть та, сама в собі, беручи її логічно-розумово, не