Читати книгу - "Американська трагедія"

Але ні, ні! Хоч як би він не хотів позбутися Роберти, сама думка про нещастя з нею надто мерзотна, злочинна, жахлива! Ні, він ні на одну мить не повинен пускати в своє серце такі думки. Це надто мерзенно, надто негідно, надто страшно! Жахлива' думка! Подумати тільки, що вона увійшла в його мозок! І саме тепер, тепер, коли Роберта вимагає, щоб він поїхав разом з нею.

Смерть!

Убивство!

Убивство Роберти!

Але треба ж врятуватися від неї, від цієї безглуздої, настійної, непохитної вимоги. При самій тільки думці про неї Клайд весь похолодів, і піт виступив на всьому тілі. І тепер, коли… коли… Але він не повинен думати про це! І до того ж — смерть ще не народженої дитини!

Але як же можна думати про такі речі обмірковано, навмисно? І все ж… скільки людей тоне ось так у літній час… юнаки і дівчата… чоловіки і жінки… тут і там… скрізь. Зрозуміло, він не хоче, аби щось подібне до цього трапилося з Робертою. І особливо тепер. Він не такий, хоч який не є поганий. Ні. Ні. Він не такий. Від самої думки про це холодний піт виступив на його обличчі і руках. Він не такий. Порядні люди, що мають здоровий глузд, не думають про такі речі. І він теж не буде… від цієї хвилини.

Дуже невдоволений сам собою, — тим, що така страшна' думка могла оволодіти ним, — він підвівся, засвітив лампу і перечитав замітку в газеті з усім спокоєм, на який тільки був здатний, наче цим осуджував і відкидав раз і назавжди все, що вона: йому навіяла. Потім одягнувся і вийшов з дому: він пройшовся по Уікігі авеню і по Сентрал авеню, потім по Дубовій, і навкружним шляхом знову вийшов на Сентрал авеню, почуваючи, що він нібито відходить від спокуси, від мани, яка так тривожила його досі. І через деякий час, відчувши себе краще, спокійніше, нормальніше, людяніше, — він так цього хотів! — Клайд повернувся додому і ліг спати з почуттям, що йому справді пощастило звільнитися від підступної і страхітливої спокуси! Ніколи більше він не повинен думати про це! Він не повинен більше думати про це. Ніколи, ніколи, ніколи він не повинен думати про це… ніколи.

Незабаром він заснув неспокійним, тривожним сном, і йому приснився лютий чорний собака, який намагався вкусити його. Рятуючись від іклів цього страховища, він прокинувся з жахом, потім ізнову заснув. Цього разу він побачив себе в якомусь дивному похмурому місці, чи то в густому лісі, чи то в печері, чи на дні глибокої вузької ущелини, між високими горами; звідси йшла вгору стежка, спочатку добре помітна. Але чим далі він ішов, тим стежка ставала» вужчою, невидимішою і, нарешті, зникла зовсім. І тоді, повернувшись, щоб спробувати пройти назад тією ж дорогою, Клайд побачив позаду себе величезне кубло змій; на перший погляд воно більше було схоже на купу хмизу, але над ним, загрожуючи, розхитувалися десятків зо два зміїних голів з роздвоєними жалами і агатовими очима. А коли він ізнову поквапливо повернув назад, дорогу йому перегородило рогате чудище, — під його важкою ходою тріскотіли кущі, і з криком безмежного відчаю Клайд з жахом прокинувся і вже не заснув до ранку. 

РОЗДІЛ XLIII

Проте цю думку про випадок на озері, що так уперто виникала серед думок про його власне заплутане становище, Клайд не міг відігнати, як не намагався. Вона зародилася з мимовільного порівнювання його особистих тривог, які вразили й мало не розладнали його не дуже стійкий розум, і цього, може, жахливого, але якогось тихого і начебто невинного зникнення двох людей на озері Пасс. Тіло дівчини — якась дивна сила примушувала його весь час думати про це — було знайдене, а тіло мужчини — ні. У цій своєрідній деталі наче таївся настійний натяк: Клайд мимоволі думав, що муж-чина, можливо, зовсім і не потонув. Адже ж є злочинці, що прагнуть позбутися людей, небажаних їм, — так, можливо, і цей мужчина подався з дівчиною на озеро, бажаючи покінчити з нею? Це, зрозуміло, диявольська вигадка, — та в цьому разі вона, мабуть, чудово вдалася.

А щоб він піддався цій лихій намові і зробив так само… ніколи! Та його становище з кожною годиною ставало дедалі безвихіднішим: майже чи не щодня надходили листи від Роберти або записочки від Сондри, і знову його вражав контраст між ними — між багатством і бідністю, між веселощами і похмурим одчаєм і невпевненістю.

Роберті він вирішив не писати, але іноді розмовляв з нею телефоном, намагаючись відбутися нічого не вартими фразами. Як вона поживає? Він дуже радий, що вона у своїх рідних, у селі,— в таку погоду там, певно, набагато краще, ніж на фабриці. Тут, звичайно, все йде гладко, все по-старому, тільки враз посипалися замовлення, і в останні два дні довелося дуже багато працювати. Він усіма силами прагне назбирати певну суму грошей для тієї мети, про яку вона знає, а більше його ніщо не тривожить, і вона теж не повинна турбуватися. Він не писав їй, тому що багато роботи, і навряд чи зуміє писати, — так багато всіляких справ. Але він нудьгує, не бачачи її на звичному місці, і сподівається, що незабаром вони знову зустрінуться. Якщо вона хоче приїхати в Лікург, як каже, і вважає, що їй треба побачитися з ним, то це, мабуть, можна влаштувати. Але чи справді це конче необхідно саме тепер? Він такий занятий, він розраховує зустрітися з нею трохи пізніше.

І в той же час він писав Сондрі, що, можливо, наступної суботи, а вже вісімнадцятого — напевно, приїде і побачиться з нею.

Так він хитрував сам з собою і викручувався, підштовхуваним пристрастю до Сондри і абсолютно нездатний дивитися в очі справжньому станові речей, коли справа стосувалася Роберти; тому він діждався, нарешті, бажаної можливості знову зустрітися з Сондрою і до того в такій обстановці, якої йому ще ніколи в житті не доводилося бачити.

Коли він добрався до шейронської пристані, що прилягала до веранди готелю на Дванадцятому озері, його зустріли Бертіна з братом і Сондра: вони приїхали по нього моторним човном Грента, спустившись рікою Чейн. Прозора синя