Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ні! Якщо ти вдерся до приватного чужого ангара й полетів звідтіль на їхньому кораблі, то це ніякий не порятунок. Усе-таки це крадіжка!

— І ви певні цього? Бо там воно валялось як купа барахла, і я його стулив докупи. Тож я абсолютно певен: це врятований корабель.

— А як глянути з іншого боку, то нині панує право воєнного стану. Тож я можу вчинити майже все, що тільки захочу. Зокрема промарширувати по твоєму дорогенькому кораблику, ведучи тебе на повідці в мереживних трусиках і з кулькою в роті. Тож твій офіційний дозвіл є лайно собаче: скачай дулькою та й роздовбай. І скажи мені, хто я та чого я тут.

— Ну самі ж тямите: ви можете все робити, але повинні не все. Та й не до лиця мені ходити в хрюшиках.

Вона схрестила руки на грудях.

— То хто я і чого я тут, Еймосе?

Пошкріб Еймос щоку, озирнувся на «Чжан Ґуо». Стоукс і решта слуг усі вже повиходили, однак Ерік, Кралюся й вся балтіморська бригада сиділи досі в кораблі. Декотрі з них, зокрема й сам Ерік, мали або не свої паспорти, або й узагалі не були зареєстровані в системі.

— Річ тут ось у чім, — сказав нарешті Еймос. — Якщо ви увійдете туди, то вам забажається щось учинити. А тоді ще й мені захочеться щось зробити. І тоді всім нам доведеться творити щось неподобне, й день, як не крути, зійде на пси для всіх нас.

Авасарала ніби вгамувалася, про людське око, а погляд її змістив­­ся на кілька сантиметрів ліворуч від Еймоса. Безпеківська шефиня була заговорила щось, але Авасарала виставила руку долонею догори, зупиняючи її. А тоді гмукнула, труснула головою і звернулася до безпекового загону.

— Можете пропустити цю про-це-дуру. Скочте випийте пивця в кнайпі, що без продавця, абощо. Тут усе гаразд.

— Слухаюсь, мем! — відповіла головна безпеківка.

— Бертоне? Можеш бути впевненим, мов сто чортів, що з цього боку тобі ніц не загрожує, і ти забереш це корито з Місяця немитим чи то пак нерозмитненим.

— Обіцяю, Крісьє.

— Та облиш «крисяти» мене. Я виконавиця обов’язків Генсека ООН, а не улюблена твоя стрипти-зірка.

Еймос широко розвів руки.

— Та в цьому оберемку обидві помістилися б.

Авасаралин регіт розлігся на весь док. Безпековий рій полетів собі урозсип. Мехвантажники десь перемістилися. А візки снували собі туди-сюди, вельми нагадуючи мурашник.

— Рада, що ти вижив, — мовила вона, видихавши напад сміху. — Всесвіт без тебе був би геть нецікавий.

— Взаємно. Як іде відбудова?

— Та засмоктує тяглову силу по самі яєла, — сказала вона, скрушно хитаючи головою. — Ми досі що день Божий втрачаємо тисячі людей. Як не десятки тисяч. Скрізь закінчуються харчі, та, хоч би я мала досить рису, щоб усіх їх нагодувати, інфраструктура ж така задовбана, що нíяк його розподілити. Не кажучи вже про те, що будь-якої миті знов можуть посипатися ті виграні скелі з неба.

— Дитя твоє нівроку?

— Ашанті з родиною живі-здорові. Вже й вони тут, на Місяці. Дякую, що питаєш-співчуваєш.

— А твій кохан? Арджун?

Авасарала усміхнулась, але тільки устами, не очима.

— Лишається надія, сподівання, — мовила вона. — Небавом тут буде й «Росинант». Хоч літатимеш на чомусь пристойному. Цей котях таке вирвиоко, що з ним у тебе й прутень дрібним видається.

— Ото добра новина. Бо це корито так і так не в моєму стилі.

Авасарала крутнулась і незграбно зашкаргала в юрбу. Видно було: досі не звикла до малого тяжіння. Звідси й висновок: небагато часу пробула на цямринах гравітаційного колодязя. До космосу всяк має звикнути. Еймос потягнувся, погойднувся на п’ятах, вичікуючи, поки й остання «бджола» безпекового рою щезне з його поля зору. Навряд чи вернуться, щоб додавити своє питання до кінця, по тому, як їх кишнули звідси, але на душі легше буде, коли вони всі злиняють.

Поки він чекав, повз нього пробігли двоє поясан в одностроях працівників Олдрінового доку: голови опущені, тримаються щільно поряд. Лайняно воно зараз — бути поясанином на Місяці, і довго ще ліпше не стане. Хоча воно їм тут і раніше було не фонтан. Він попрямував назад, до свого «Чжана Ґуо», а як підійшов, шлюз і відчинився, запрошуючи увійти.

Ну й гидесний у цього корабля інтер’єр! Навряд чи й пекло бридкіше. Протискольна обшивка по коридорах була багряна, підроблено-­оксамитова та вся в пацьорках, а по всьому полю асиметрично, то сям, то там, розкидані лілеї-дармолеї: глянеш, а воно душу вивертає! Люки емальовано псевдокоролівським блакитом і золотом. Завеликі амортизаційні крісла, й напхано їх тут скрізь, понад усяку міру: по кутках кают, у спецнішах коридорів. Повітряні рециклери наповнювали всю нутрощ корабля смородом сандалового дерева, але без димку. Ну що тут іще сказати? Не корабель, а справдешній типовий бордель, і явно набазграв це такий дизай­нер, що ніколи не бував на справжніх космічних кораблях. Безпековий пункт був недбало, абияк спланований і геть нічим не забезпечений, однак еріківці як могли, так його й обліпили. Навіть Буч, досі у всіх своїх пов’язках-перев’язках, тримала напоготові заряджену, націлену на коридор, рушницю.

— Агей! — гукнув Еймос. — Ми в безпеці. Вони не зайдуть сюди.

Відбій тривоги зразу й подіяв — немов тихий легіт дихнув (якщо тихі леготи можуть бути споріднені якось із клацанням магазинів, вийманих із рушниць).

— Окей, — сказав Ерік, підіймаючи пістолета своєю здоровою рукою. — Тайсе! Позбирай усю зброю і очей з неї не зводь. Джо! Кіне! Візьміть під контроль шлюзи. Не бажаю, щоб мене хто запопав зненацька.

— Та ніхто й не поткнеться, — запевнив Еймос. — Агей! Розпружтеся всі!

— Маєш хвилинку для мене? — спитав Ерік, віддаючи пістолета товстошийому чолов’язі, й Еймос утямив, що то і є Тайс.

— Авжеж, — відказав Еймос.

Лельом-полельом подибали вони удвох до ліфта.

— А то й справді була та жінка, що править нині Землею?

— Справді — поки не дозволить, щоб вибрали когось іншого, так я гадаю. Я ніколи й уваги не звертав, як воно, те політичне хазяйство, працює.

Ерік тихо, під ніс собі, гмукнув. Його