Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Ну, можливо. Я говорив зі Смітом. Хочеться сподіватись, що Боббі з Алексом небагато підслухали з того, що він робив на «Смугачі»?

Голден похилився наперед.

— Не думаю, щоб вони шпигували за ним, ні-ні. А ти припускав, що шпигуватимуть?

— Я сподівався, що твій пілот міг би й... Бо ця жіночка, Дрейпер, занадто патріотична. Отже, Смітова версія (поки що без зов­нішнього підтвердження) зводиться до того, що в їхньому військово-флотському командуванні хтось займається підривною діяльністю. Могло статися, що хтось продав Інаросу значний шмат матеріальної частини їхньої військової сили. Мо’, й ще якийсь діяч забажав побартерувати.

— Виміняти на протомолекулу? — сказав Голден. — Ось вона, ціна всього того, чи не так?

— Ніхто не знає про її викрадення, крім тебе, мене, людей Драммер і тих, хто її поцупив. Я мовчатиму про це, скільки зможу, та коли ми прилетимо на Місяць, я муситиму сказати про це Смітові й Авасаралі.

— Звісно, що мусиш, — на те йому Голден. — А чого б ти мав їм цього не казати?

Фред закліпав очима. А коли спромігся засміятись, то сміх його був глибокий і розкотистий. Виходив він десь із його живота, а повертався з усіх куточків відлунками.

— От химера: варто мені лиш подумати, що ти змінився, а ти й бовк щось таке — унікально джеймсоголденівське. Вже й не знаю, що про тебе думати. Їй-право, не відаю.

— Дякую?

— Та призволяйся, — великодушно мовив Фред. А за мить додав: — До брам летять кораблі. Марсіянські військові. Мені дуже придалося б, якби я знав, до кого вони відгукнулися: до Інароса? А чи до кого іншого?

— До того, наприклад, хто захопив зразок протомолекули?

— Та до будь-кого, як по правді. А ще я хотів би поговорити з Наґатою.

Тут поміж них двох повіяв холодок.

— Хочеш допитати її.

— Так.

— І просиш мого дозволу на це?

— Інакше то була б нечемність.

— Хай вона ще трішки піддужчає, то я й поговорю з нею, — пообіцяв Голден.

— Про щось більше я й не просив би, — сказав Фред, зводячись на ноги. Над східцями він став і завагався. Голден поспостерігав, як той зважує, чи з’їхати по слизькому поручню, як те зробив Гор, чи втриматись. І побачив, як Фред передумав. Сходинку за сходинкою Фред педантично подолав, спускаючись з оперативки, й зачинив за собою люк. А Голден знов увімкнув випуск — і вимкнув. Мав таке відчуття, ніби голову хто напхав ватою.

Він так довго був зосереджений на самозахисті від думок про Наомі, що тепер, коли вона повернулася, став мов громом прибитий. Моніка мала слушність. Світ зненацька змінився, і він уже й не знав, де його в ньому місце. Хай би він навіть відвернувся від Фреда з Авасаралою та від політики його скромної знаменитості, то що один окремо взятий незалежний корабель міг би вдіяти у цій новій, геть переробленій сонячній системі? Чи існують якісь такі банки, що платили б йому, скажімо, за перевезення вантажів до супутників Юпітера? А що буде з тими колоністами, що вже пролетіли крізь кільця й осіли десь у нових, чужих світах? Чи й справді Вільний флот зупинить усі призначені їм поставки й заборонить їм повертатися назад, із їхніми відкриттями та всякою сировиною?

Ці напади, більш ніж будь-що, здавалися неминучими — й нікчемними. Якби внутрішні планети, із покоління в покоління, не демонстрували поясанам, ніби ними лише командувати можна, то, можливо, і знайшовся б який спосіб... який спосіб залучити їх, з їхніми уміннями та способами життя, до цієї більшої людської експансії. Повести вперед усе людство, а не тільки якусь одну його частину.

Та й як довго спроможеться Інарос, разом із подібними йому людьми, стримувати потік колоністів? А чи тут і ще щось було, якась верства такого плану, котрого вони й досі не добачили? Цей здогад сповнив йому душу чимсь таким, що він вирішив назвати жахом, бо то ж ніби краща назва, ніж страх.

Забринів його монітор. Алекс просив зв’язку. І Голден удячно ввімкнув зв’язок.

— Агей, привіт, капітане! — мовив, осміхаючись, Алекс. — Як там твої справи?

— Та наче добре. Просто вбиваю дещицю часу поза каютою, аби не розбуркати Наомі. Схоже, вона проспить годин дванадцять — як не чотирнадцять.

— Добрий з тебе чоловік, — похвалив його Алекс.

— А ти ж як?

— Та оце показував тимчасовій твоїй пілотці усі способи, як можна було перемогти мене й першій долетіти до «Чецемоки», якби тільки вона до них додумалася.

— Будь чемний, — лагідно сказав Голден, бо й не збирався сварити Чаву. — А ти де? Я прийду до тебе.

— У машинному, — відповів Алекс. — І це є почасти причина, чому я хотів би поговорити з тобою. Щойно отримав добрі вісті з Місяця.

Розділ сорок дев’ятий. Еймос

Механізми-вантажники пересували піддони з сірими чи білими пластиковими козубами по всій довжині Олдрінових доків, і жебоніння людських голосів тонуло в машинному гуркоті-дзенькоті. Стоукс та інші біженці з острова Гримучки щільною вервечкою рухалися попід довгою сірою стіною, трохи заважаючи місцевому транспорту, а якийсь портовий службовець із величезним ручним терміналом реєстрував їх по одному. Рій безпеківців із перекривленими фізіономіями охороняв шлюз корабля «Чжан Ґуо». Настінний екран дивився назовні, наглядаючи за сірим, відтінку машинних шин, місячним пейзажем.

Рухливою плямою яскраво-червоного кольору вирізнялося на тому сірому тлі сарі Крісджен Авасарали, а її голос так легко прорізався крізь довколишній гамір, ніби то був єдиний у цій місцині звук.

— Що це за чортівня? Чом не можна мені зайти до цього кораб­­ля? — сварилася вона.

— Не маєте ви офіційного дозволу, — пояснював їй Еймос. — Ніхто не потрапить на мій човник без офіційного дозволу.

Авасарала задерла голову, а тоді подивилася на жінку, що командувала роєм.

— Позаяк я спостерегла, що між вами двома є якесь порозуміння, — сказала шефиня безпеки, — то я ні на чому й не наполягаю.

Авасарала нетерпляче махнула рукою, мов щоб відігнати якийсь дим.

— Бертоне! Це ж не твій довбаний корабель.

— Звісно, що