Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— І ти... Ти знаєш її. Знаєш як Попроси-послугу.

— Ага.

Опинившись біля ліфта, Ерік натис на кнопку оперативної палуби. Еймосові не дуже смакувало, куди повертає розмова, але до чогось вона та й вела, тож він і не переривав її. Ліфт сіпнувся для початку, але потім тихо пішов нагору, минаючи палуби з високими стелями.

— Не корабель воно мені та й годі! — заявив Еймос. — Радше якась довбана подушечка з китичками.

— А мені й порівняти нема з чим, — признався Ерік. — Це перший корабель, куди я ступив ногою.

— Серйозно?

— Досі ще ні разу не бував поза атмосферою. Мала гравітація... Моторошно якось.

Еймос поколивався на пальцях ніг. Була лиш одна шоста від земної гравітації. Та він не надавав тому особливої уваги.

— Призвичаїшся.

— Ну ти точно призвичаївся, — на те Ерік. — То як же ти зазнайомився з нею?

— Та ми були з головою влізли в одне лайно, й якісь людці, її вороги, сікалися до нас, аби повбивати. А вона втрутилась і спробувала порятувати нас.

— Тож ви з нею нині друзі.

— Швидше дружні знайомці, — підправив Еймос. — Небагацько в мене такого добра, що ти назвав би друзями.

Ліфт нарешті зупинився, але з таким креном, якого бути не мало б. Оперативка складалася з самих темних поверхонь. Покриття — темно-темно-шоколадно-коричневе, стіни — геть у вкрап­леннях штучної деревини, а консолі й крісла обтягнуті дерматином. Чи то — ччорт! — була справдешня щира шкіра. Не навчився Еймос розрізняти подібні тонкощі на око. Ерік опустився в одну з тих аварійок і прочесав пальцями здорової руки чуприну.

— Знаєш, — сказав він, — без нас ти б не спромігся все це утнути. Без мене й твоєї подруги-зечки. А нині ота очільниця довбаного уряду... Тож вибач, якщо від цього мені трохи голова болить.

— Ну, я...

— Та ні, я знаю: ти б щось та змикитив. Тільки не це. Достеменно цього самого ти б не прокрутив. Оцей план? Аби його зреалізувати, тобі потрібні були ми. Усі ми. І єдине, що ми мали спільного, — це був ти.

Еймос сів навпроти нього. Ерік не схотів подивитися йому прямо в вічі.

— План? Надто сильне для цього слово, — сказав Еймос. — Я просто хапався за що-небудь, аби вхопитись.

— Еге ж, річ у тім, що ти мав за що хапатись. А от я стільки літ прожив у Балтіморі. Знаю його, мов свої п’ять пальців. Знав його. А тепер що? Я завіз сюди всіх найкращих моїх людей і не бачу тут жодного довбаного ключа до всього тутешнього: що воно тут і до чого? Мо’, ти знаєш, хто контролює тут наркоту? Як тут підробити ID-картку? Тобто я припускаю, що й тут в основі лежить усе та сама логіка, однак...

Ерік витріщився на стіну, от мов там було на що дивитись. Еймос витягнув шию, аби допевнитися, чи там немає нічого особливого.

— Я не знаю, що нам робити далі. Не знаю, що мені далі робити. Зі мною люди, що на мене розраховують — що я проведу їх крізь вогонь і мідні труби, а я ж не знаю, куди далі йти, куди та як їх вести.

— Хрінові справи.

— Це ти хріновий, а не справи, — відрізав Ерік.

— Не зрозумів.

— Та зрозумів. Ти тут стільки товкся. Оце-о? Все це? Це твій район. Ти знаєш тут людей. Знаєш, як воно тут усе працює. Знаєш, як дати людям пожиток.

— Здається, ти переоцінюєш ту дещицю часу, яку я вклав у розбір цих речей, — мовив Еймос. — Бо що я маю? Корабель і трьох людей на ньому. На одній руці пальців більше. А вся решта просто знайшлася, дорóгою прихопилася.

— Але ж це привело нас сюди. — Тут Ерік підвів погляд — твердий погляд жорстких очей. — Я заначив достатньо грошей — хай-но доберуся до них, — щоб купити невеличкий корабель. Не добротний, а такий собі. А чи бригаду деінде перекину. Чи на одну з Лагранжевих станцій, чи на Палладу, чи й... хоч куди. Новий початок. Нова ніша. Якщо бажаєш очолити справу, я передам її тобі.

— Ого! — видихнув Еймос. — Та ні.

— З таким ватажком, як ти, їм краще поведеться, ніж зі мною.

— Та я ж і не знаю їх, хай йому абищо. І я кручусь у власній справі, а вона рухається, аж гай шумить. Тож лишаюся при своїм ділі.

В Ерікових очах він побачив відчуття скинутого тягаря, але не знати було, чого той переживає більше: полегшення чи розчару. Можливо, то була суміш: і цього, й того. А Лідія знала б. Чи Наомі. Чи й Голден. Алекс? Можливо. А для нього то був розслаб напруги в м’язах. І означати це могло що завгодно.

— То що ж... Якось вирулю, — проказав Ерік. — Якщо владнаю це, то заберемося звідси за пару днів.

— То й гаразд, — мовив Еймос. Хоч і відчував: мало бути й ще щось. Він-бо добре знав Еріка — як і будь-кого зі своїх знайомих, незгірш. Чи побачаться вони ще раз, а то й два, а ця розмова означила собою кінець. От сказав би Еймос кілька інших слів, і життєві шляхи обох їх дуже змінилися б. Начебто годилося б і про це сказати кілька слів... Але таких у голові не нашкреблося, то Еймос і пішов. Назад, до ліфта, і спустився до машинного відсіку.

Перейти до технічної частини «Чжана Ґуо» (тих місць, де власникам і їхнім гостям не хотілося збувати свій час) було мов потрапити до іншого корабля. Блиск і краса... Навіщо таким речам сюди потикатися? Тож тут панував суто утилітарний дизайн: не такий гарний, як на «Росинанті», але кращий, ніж на інших кораблях, де Еймосові привелося попрацювати. Усі краї-кути були тут заокруглені й зм’якшені, враховуючи можливі зіткнення. Усі ручки-прихватки прикручено тільки двома гвинтами. Шухляди й шафки кріпилися у двох площинах. У повітрі панував дух свіжих фільтрів і мастил. Хтось тримав це місце в такій чистоті й у ліпшому порядку, ніж заслуговував на