Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Кралюся сиділа за верстаком. Вбрання, на яке вони розжилися під час тієї велосипедної мандри до Балтімора, мало досить убогий вигляд посеред цих чистих-охайних околів. Подерте в плечах і все одно завелике, бахмате для неї. В ньому вона плавала, мов плавчиня у воді. Недбала зачіска: стягнутий кабельною стяжкою «кінський хвіст». А пальці танцювали, швидко, але обережно, над відкритим корпусом якоїсь модулярної електроніки. Її рухи були точні й плавні, мов давній запис гри якогось піаніста. Коли він увійшов, вона не підвела голови, але усміхнулась.

— Добула дещо для тебе. Трофейний ручний термінал. Мила штучка. Навіть налаштувала на місцеву мережу. Закінчиш цю конфігурацію — і ти знову на зв’язку.

Еймос витягнув складаного стільця з підлоги поруч неї. Вона вручила йому термінал, але все ще уникала його погляду.

— На думку Крісьє, ніякі це не трофеї.

— Ну, то вважай, що я визволила його. Хотіла й собі, але який у тому сенс? Контактів у мене немає.

— Можна ж використовувати його як автономний пристрій, — сказав Еймос, починаючи вводити деталі своєї конфігурації. — Дасть тобі доступ хоча б до випусків новин.

— А це має значення?

— Ну, якщо, на твою думку, не має, то й справді не має.

Вона зітхнула. В очах у неї стояли сльози, а на устах грала усмішка.

— Ми це утнули! Безпечно долетіли до Місяця. Як і сподівались.

— Еге ж.

— Знаєш, чого мені по-справжньому бракувало, коли я сиділа в Ямі? Чого-небудь, що справді важило б хоч що-небудь. Там мене годували, підтримували мені життя, й мали ми щось подібне до групи підтримки, де могли обговорювати свої дитячі травми і всяку таку дєрбедєнь. Але я не могла робити нічого значущого. Не могла працювати. Не могла розмовляти з тими людьми, що поза тюрмою. Я просто існувала, та й існувала, та й існувала, аж поки, раніш чи пізніш, не померла б, й на моє місце, в мою камеру, не впихнули б когось іншого.

Вона похилилася вперед, ліктями впершись у лаву. Мала опік на великому пальці збоку — а від чого? Від паяльника? Від розпеченої цівки рушниці? Чи ще від чого... А шкіра на тім місці була гладенька, рожева й, схоже, досі їй боліла.

— Не хочу повертатися туди!

— Кралюсю! Немає ж бо того «там-туди», куди можна було б повернутись. А ще ж, я майже певен, Крісьє знає, що ти тут, на борту. Вона цієї справи не заторкує, тож поки ми сидимо тут спокійно, ніби знічев’я...

Вона засміялась, коротко й гірко.

— І що тоді? Ти ж більш не можеш водити мене за собою, Еймосе. І до «Росинанта» немає мені дороги. Бо я намагалася вбити Голдена. Та й всіх вас намагалася повбивати. І я таки вбивала людей. Не винних ні в чому. Цього ніяк і нічим не перекреслити, не забути.

— Але до мого машинного відсіку це нормально впишеться, — відповів Еймос. — Розумію, що тебе трохи трусить на саму думку про побачення з нашою командою, ще б пак. Але ж ми всі знаємо, хто ти є. Що ти робила. Включно з усіма неподобствами, що ти нам чинила. Це — не новина. Ми це обговоримо. Щось та виробимо.

— Просто я боюсь, що він не підтримає твоєї гри, й тоді мене повернуть назад, і...

Еймос підняв руку.

— Тут ти упускаєш-забуваєш одну дрібничку, Кралюсю. Та й купа людей, як видається, упускає-забуває. То дозволь, я трохи нагадаю тобі. Нині немає ніякого повернення назад. І йдеться ж не просто про втрату якоїсь нерухомості. Той уряд, що був запроторив тебе в тюрягу, він тепер тільки ніби існує. Та планета, що була запроторила тебе до буцегарні, за короткий час зменшиться ще на якісь мільярди людей. Їм геть не до того, щоб примушувати тебе відсидіти весь твій строк. Он з’явився новий флот поміж нами й Кільцем, а там, поза ним, існують іще тисячі сонячних систем, іще не задовбаних так, як задовбали ми нашу. А за те, що ти робиш наразі? Авжеж, ти потерпаєш, як воно обернеться, так, ніби нічого не сталося. А я гадаю, ти так тривожишся, бо не звертаєш уваги на реальні факти.

— А які такі факти?

— Що воно вже не таке, як було.

— Яке «воно»?

— Та будь-що з того, — провадив Еймос. — Коли Земля заблювалася до смерті, а Марс обернувся примарним містом, то все тепер лежить, ніби просто неба, бери, що хочеш. Хто тут чим володіє? Хто вирішує, кому й чим володіти? І як працювати грошам? Кому посилати людей до в’язниці? Щойно Ерік назвав це «вогнем і мідними трубами», і в цьому він не помилився. Це — якась нова гра, і...

Тут забринів його ручний термінал. Еймос глянув на нього. Дизайном приємніший за той його, колишній, от тільки інтерфейс трохи інакший. Кілька секунд пішло в нього на те, щоб визначити, що воно йому повідомляє. А тоді він тихо свиснув собі під ніс.

— Що там? — запитала Кралюся.

Він обернув пристрій екраном до неї.

— Сімдесят повідомлень і двадцять три виклики. Починаючи ще до падіння тих скель.

— А від кого?

Еймос проглянув список.

— Алекс, переважно. Декілька від капітана. А хай йому. Маю шість годин записаного відео, від самого лише Алекса, так йому кортіло переговорити зі мною.

Кралюся усміхнулась: тонесенька, а все ж таки усмішка.

— Принаймні ти маєш когось.

Розділ п’ятдесятий. Алекс

– Велосипед?

Еймос сперся ліктями на столик для сніданків.

— Авжеж. Їм не треба палива, й вони не хворіють. А полагодити — це здебільшого ти й сам зумієш. Шукаєш постапокаліптичного транспорту? Хапай велик — і вперед! Сядеш — і просто натискаєш на педаль!

Алекс сьорбнув свого пива. Продукт місцевого броварства, з пабу, що в кінці коридору. А який багатий присмак хмелю! Червоняста барва...

—