Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Цей номер-люкс на Місяці був більший за їхні колишні кімнати на станції Тайко, але десь того самого типу. Чотири спальні відкривались на широку, з нішами, загальну зону. Настінний екран вигинався згідно із загальним вигином кімнати, а заставка відображала ідеалізований місячний краєвид, фотогенічніший за свій реальний прототип. Раз по раз із-за скелі вигулькувала анімовано-мультиплікована дівчина-«інопланетянка», вражено ахала й хутко ховалася назад, за свою скелю. Дотепно, подумав він, але більш до вподоби йому був би справдешній місячний краєвид.

— Отож, те-се зваживши, не схотів я їхати через Вашингтон. Людей там загусто, а ще, якщо водопровідна вийшла з ладу, як їхати великом крізь густе болото, коли його тобі по коліна, правда ж?

— Правда, — погодився Алекс.

Голден сидів на «Росинанті». Наомі спала у своїй кімнаті. Відколи «Росинант» позбирав їх, вихопивши з вакууму, вона знай собі відсиплялася. Медична система запевняла, що вона видужує, а все інше у неї в порядку. Це непокоїло Алекса. Не те що їй потрібен був сон, а що їй, можливо, й не треба стільки того сну, і вона тільки удає таке? А взагалі це було йому величезне полегшення: опинитися тут, поруч із Голденом, та Еймосом, та Наомі. Хотілося йому, щоб цим і скінчилася їхня розлука, всіх з усіма, щоб усе знову стало на свої законні місця, мов нічого особливого й не трапилось.

Але: наче й всі вже разом, а не все повернулось. Ось і в розмові з Еймосом відчув Алекс щось таке, чого раніше не бувало. Якісь інші відтіночки проскакують у мові друга. От мов якісь сокровенні думи поглинають Еймоса, й він тільки удає, ніби всю свою увагу неподільно віддає лиш Алексові. Й Наомі, відколи вони прибули, тільки й робить, що спить та відновлює здоров’я, а лікарі лише Голденові дозволяють заходити до неї. Якщо ж Наомі й справді вишукує всякі зачіпки, аби відгородитися від них, то це може бути вельми поганий знак. Вони й досі не знали всього того, що вона пережила, перш ніж «зав’язати» з Вільним флотом і втекти звідти, але очевидним видавалося, що то була неабияка психотравма. Тож він намагався, як міг, тішитися спокоєм і тією радістю, що екіпаж знову зібрався докупи, відганяючи водночас тривогу, що наростала в підсвідомості, — відчуття, що й тут, достоту як і з урядами, та планетами, та сонячними системами, зайшли якісь зміни.

Тут цвірінькнув Еймосів ручний термінал. Еймос вихилив пів келиха пива й блиснув зубами.

— Маю вийти й щось зробити.

— Гаразд, — мовив Алекс, виливаючи свої пивні недопитки у мийницю. — Але куди ж ти?

Еймос завагався на частку секунди.

— У док. Маю перенести дещо звідти до моєї майстерні.

— Чудесно, — мовив Алекс. — То й ходім.

Станції на Місяці були найдавніші оселі, які людство збудувало поза межами Землі. Вони розповзлися по поверхні цього супутника й зарилися під ту поверхню. Вмонтовані в стіни світильники яріли теплим жовтим світлом, випліскуючи його й під склепіння стель. Гравітація — слабша тут навіть за силу тяжіння на Марсі, чи на Церері, чи й на Тайко — викликала дивне й приємне відчуття, мов ото корабель, бува, дрейфує, перш ніж дати максимум вузлів на шляху до якогось місця призначення. Це ніби аж спокушало забути про ту трагедію, що все ще розігрувалась за трохи менше ніж чотириста тисяч кеме над їхніми головами. Ніби аж — але не зовсім забути.

Еймос і далі, на ходу, розповідав про всяку всячину, що трапилася, поки він перебував на дні гравітаційного колодязя, та Алекс не дуже дослухався, десь у пів вуха. Подробиці тієї історії вони ще обсмоктуватимуть у сотнях розмов, хай-но знов опиняться на кораблі та й полетять кудись. Не так-то й важливо було почути все й зразу, отож знайомі підйоми-спади Еймосової інтонації йому сприймалися, немов яка улюблена давня пісня, котрої ти давно не чув.

Опинившись у доці, Еймос позазирав у чимало зал, аж поки й назорив когось такого — точніш, таку — жінку, що сиділа на вантажному пластиковому козубі. Блакитного кольору козуб, із білими кучерями-хвилями защіпок. Жінка була міцної статури, чорноброва, темношкіра й мала одну руку в гіпсі.

— Привіт, Буч! — сказав Еймос.

— Здоров, здоровило! — озвалася жінка, на Алекса зовсім не звернувши уваги. — Воно тут.

— Ну, дякую.

Вона кивнула головою і пішла геть, шкаргаючи трохи важче, ніж довколишні люди. Еймос винайняв механічного вантажника, що схопив козуб, і закрокував до «Росинанта», тоді як Еймос старався, швидким підтюпцем, не відставати.

— Чи можна мені поцікавитися, що там, усередині? — спитав Алекс.

— Либонь, що ні, — відказав Еймос. — Бачиш, ми опинилися на цьому острові, куди випхалися всі крутеники швидше за інших, що перлися з дна колодязя, поки й видовбалися нагору, чи не так? А кораблів завжди було замало...

«Росинант» мав у своєму розпорядженні справжній ангар з усім необхідним, себто насамперед із власною атмосферою, а не просто на злітному майданчику, з трубою до шлюзу. Його новий зовнішній корпус складався з титаново-керамічного сплаву, й то був полірований метал, покритий чорною фарбою та поцяткований гарматами точкового захисту та наборами сенсорів. На носі жерло змонтованої на кілі рейкотронної гармати не стомлювалось ніби виражати подив своєю подібністю до літери О. В штучному освітленні ангара корабель мав не такий драматичний вигляд, як при нефільтрованому сонячному світлі, але зовсім не гірший, а такий самий гарний. Його рубці зникли, але й без них «Росинант» лишався упізнаваним «Росинантом». Еймос спрямував мехвантажника до кормового шлюзу, запустив цикл відчинення, але не став робити підйом пологим схилом на свій поверх. Опинившись усередині, Еймос опустив козуб на підлогу, але вмикати електромагнітні клямри, що тримали його там, не став. Натомість він звільнив мехвантажника й пішов по кораблю. Машинний відсік, склад, майстерня. Корма завжди була Еймосовим володінням.

— То що ті, решта? — сказав Еймос. — Ті, Джонсонові люди? Тільки хазяйство моє перегадили, хіба ні?

— Атож, — підтакнув Алекс. — Та корабель знову наш. Тільки наш.

— Гаразд, — кинув Еймос і почовгав на склад.

— То що виходить: оті слуги, служниці, та шофери, та хто там ще? Вони що: покликали сек’юриті, а тоді перейшли на ваш бік? Чи... ну, як воно там склалось?

— Ну, — сказав Еймос, лускаючи защіпками на відкривання козуба. — Попередньо була в нас інтродукція, вступна частина.

Тут стулки віка самі собою розчахнулись. Із тої несподіванки Алекс відскочив, та, забувши, що тут