Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Но поймите, Андрей, что так дано Богом, и мы не можем целую неделю держать усопшее тело.

         – А Ульянов? Він наче і не святий, але тіло в нього вже сто років не гниє. Водночас не може ж бути, що в Кремлі одні богохульники.

         Даміан тоді зметикував, що розмова неодмінно зайде в інше русло, отож перебивши Андрія, дістав купюри із шухляди свого столу. То були гроші лейтенанта Гуканова, котрі він пожертував на монастир.

         – Вот вам… полторы тысячи. Конечно, этого мало, но больше я не могу дать. Возможно, можно будет управиться с помощью юристов. В общем, это всё.

         Андрій Прокопович порівняв купюри та обережно склав їх у кишеню. Наостанок він згадав наміснику про своє прохання не розголошувати Родіону про це нещастя. Даміан відповів на це схвальним кивком.

         – Та якщо зможете, приходьте на наш похорон, хоч всією братією, – під кінець мовив Андрій. – Підтримайте вашого послушника. Йому ж тут подобається?

         Всміхнувшись, Даміан підвівся та провів молодика до дверей.

         – Вы необычный паломник. Неужели путешествуете совсем одни?

         – Приходиться. Можливо, іншим паломникам не до вподоби, що я так вірю в нашого Господа.

         – Я думаю, это не так, – лагідно проказав Даміан. Під кінець зустрічі з будь-якою людиною, незалежно від того, як він його насправді сприйняв – чуйність однаково виявлятиметься в його голосі. – Но давайте не будем об этом. Где же будут проходить похороны, в сколько часов?

         – В парку на Виноградарі. Там поряд… нове кладовище. А відбудеться десь ввечері, о шостій.

         На тому Андрій полишив намісника. В кімнаті його виникла тиша, періодично перебивана стукотінням кульок.

*  *  *

         У середу Ольга, знаходячись з Андрієм на кухні, помітила в нього на шиї зліва слід від шву, якого раніш ніколи не бачила. Вона попитала у Андрія, звідки він взявся, але молодик майстерно вхилився від відповіді, переходячи на важливу тему про скоре весілля.

         В один момент на кухню підібрався Веліал. Він зразу став, що несхоже на мале кошеня, ніжитись у ніг Андрія Прокоповича. Той підібрав його на руки та несподівано поклав на кухонний стіл.

         – Ти що робиш!? – вигукнула Ольга, вже збираючись повертати кошеня на підлогу. Воно, у свою чергу, напрямлялось до батареї поряд столу.

         – Не заважай Веліалу, – відказав Андрій, – він же сидить, нікого не чіпає – батарею налагоджує! Малий Веліар!

         Молодик ласкаво підібрав кошеня, та повільно мнучи його в руках, завів розмову із Ольгою.

         – Як там Максим? Приготував вірші?

         Ольга од того питання підхопилась. Її досі вибілене личко зашарілося, адже саме вона відповідала за роботу над цими дрібницями, як вірші, і таке інше. Закусивши губу, Ольга зуміла промовити:

         – Я думаю, що ми можемо взяти прості вірші з Інтернету. Та й взагалі не розумію, нащо вони потрібні.

         – Щоб на весілля зібралось більше людей, – враз посерйознішав Андрій Прокопович. – Або, якщо в нас так вийде: і весілля виявиться камерним, то з кожного гостя ми позбираємо хороший подарунок. Принаймні так. Але для цього нам однаково необхідні милозвучні вірші.

         Андрій тоді підвівся зі столу, та попрямував до спальні. Його кроки виявлялись лункими і навіть погрозливими. Побачивши, що Максим лежить на ліжку Івана, а з пащі в нього несло горілковим перегаром, молодик схопив його за верхівку заплямованої футболки та щодуху потряс.

         – Чого ти спиш!? Зараз же, прокидайся! За що ми тобі заплатимо!

         Врешті-решт, Максима вдалось пробудити. Андрій Прокопович тоді докладно пояснив, по якій причині занепокоїв його, та у відповідь той нерозважливий чолов’яга покосився і показав своїм товстющим пальцем на робочий стіл. На ньому лежали виписані папери. Після того Максим впритул наблизився до Андрія.

         – Смотри мне в глаза, сука, – шкірив він зуби, – я писал всю ёбаную ночь. Пока вы спали, я писал вам эти стихи для свадьбы. Любовь-морковь, все дела. И теперь ты меня будишь? На каких, блядь, основаниях?

         На ті слова Андрій Прокопович полишався холоднокровним. Рубець на його шиї лише одиноко червонів. Він підійшов до столу, взяв аркуші, та перечитавши їх кілька разів, з такою ж легкою байдужістю розірвав на шматки. Світлі клапті від них серпантином вклалися на підлогу.

         Обличчя Максимове аж перекосилось від цієї несподіванки. Ольга схвильовано позадкувала до п’яно сплячої сестри. Андрій же грізно постав перед Максимом. Не дивлячись на величезну різницю у віці, старшому тут нічого було тягатись з молодиком.

         – Тепер ти напишеш ще десять аркушів. Ці вірші – непотріб. До того ж, ти написав їх російською. Я хотів українською.

         – Я не умею на украинском писать! – зухвало відмовив Максим.

         – Тоді ти пишеш тридцять аркушів на російській, а я виберу найкращі і перекладу на українську мову.