Читати книгу - "Том 12"

Згори приношу подяку за поміч у сій важній для мене справі і зостаюся з правдивим і найглибшим поважанням.

Леся Українка

8/1V 1913, Egypte,

Helouan, Villa Tewfik

276. ДО О. П. КОСАЧ (матері)

12 квітня 1913 р. Хельван 12/IV (31/111) 1913

Люба мамочко!

«Полон» друкувався вперше у «Раді», т. II (що ти з Старицьким впоряджувала). «Вісник культури і життя» був нічого собі інформативний журналець, хоча й не вартий був таких жертв, які на нього положені. На жаль, в ньому найгіршим здалось мені «Любов до женщини». Рідко буває, щоб очевидячки щиро написана річ могла так дратувати! Просто і сміх, і досада бере від того «ре-вища» над «маленькими черевичками», хоч і почуваєш, що воно, либонь, щире. Се якась крайня розпущеність, не в моральному, а в естетичному значенні сього слова. От якесь Ьогіршенѳ видання Пшибишевського, а вже й той в погіршеним виданням д’Апнунціо... Сього, звісно, не можна казати авторові, бо він мене з’їсть, як побачить. Коненков його мав деякий талан, але до «генія», либонь, тут ще далеко, а що його боги чисто кацапські, коли не фінські, то се безперечна правда, і я в них зовсім пе пізнаю «релігії батьків моїх», що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов’янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — «змій» — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А «перелесник»? А русалки? А «золотокудрі сини» тої богині-царівни, що мав на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таким «ідо-лищем поганим» у Коненкова?... Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога «без спини, с одной ноздрей», то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього «ідеалу» на всіх слов’ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?

Одержала листа від Сірого і від Люді (від Мухи ні). «Тепер уже Пудільда»... Ну, та я така: як зо мною добрі, то й я добра. А так, щоб «я до них по-чеськи, а вони до мене по-песьки», то, бігме, не буду терпіти більше ніколи, бо то, бачу, ні до чого. Людя пише, що за «Ізольду» заплачено вже по-новому обрахунку, як встановлено з січня (я про ту постанову нічого не знала),— щоб по 100 р. від аркуша виходило. Се, звісно, що іншого, ніж 32 р. за 1V2 аркуші віршів, але я боюся, чи не об’являть про мене, як про Коцюбинського, що я живу з «громадської запомоги», то я так не хочу. Зрештою, се, як і дещо інше, виясню вже, як буду в Києві. А, либонь, таки буду, хоча остатніми днями щось мені не ладиться якось — 1° от уже которий день до 37,7 здіймається (се, певне, скуток листів!), чого з приїзду сюди ще не було. І пусте підвищення, а так чогось виморює, що не раз і на ногах встояти не можу. Досадно, що над самий кінець такий скандал. Ну, може, якось минеться.

Міцно цілую тебе, мамочко! Привіт родичам і приятелям.

Твоя Леся

Вже не пиши сюди до мене, бо можещ розминутись.

З травня 1913 р. Мармурове море 3/V 1913,

Мармурове море

Дорогий хтосічку!

Хтось до когось пише, їдучи Мармуровим морем до Цареграда, щоб звідти простувати «на тихі води, між мир хрещений». Хотів був хтось таки з Єгипту написати, як хтось чорненький просив, але то ніяк не було можна, бо хтось саме вибирався в дорогу, пакувався, дещо шив і мав голову заморочену всякою дрібницею та й не годен був написати. Виїхав дуже втомлений і не конче здоровий (не дуже здоров і тепер, але все ліпше, ніж торік, значно), а ще в тій самій кабіні, де хтось їде, одна пані нагле захорувала, і то досить небезпечно, а що вона чужинка і тут на російському пароході її ніхто ні слова не розуміє, то хтось мусив з людяності трохи їй помагати, і те все також не давало взятися до листа. Аж оце вже тепер, як ті всі Strapazen 1 минули, хтось розсівся коло великого зеленого стола в «кают-компанії» і вже шкрябає. Видить хтосічок, що хтось бодай добру волю має писати, а коли виконання і не ідеальне буде, то хтось любий вибачить, бо на морі все ж не те писання, що на твердій землі,— хибка стихія мусить все якось впливати й на думку, й на вислов, хоча маємо добру погоду, то воно майже не розхитує.

Коли б хтось дорогий міг бачити той золотий Єгипет тоді, як хтось виїздив звідти! От уже був золотий та щирозлотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює

і наче тече в пустиню, як золоте море. Се ж у Єгипті ж н и -в а починаються, а в нас оце через два дні люди вийдуть на поле качати крашанки по молодих рунах збіжжя на св[ятого] Юрія... Покидаючи Єгипет, хтось усе думає: «Чи буду я ще його бачити?..» Хтось хотів би ще, але не так, як сей рік. Сеї зими хтось увесь час пролежав та просидів у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложив навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тільки бачив раз у раз ті піраміди з своєї веранди), не був і в музеї, де такі прекрасні чор-

нобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів. Прекрасно було б, якби хтось та й ще хтось могли собі колись, узявши дагабію (велику барку з вітрилами), податися Нілом угору до великих зруйнованих святинь у Луксор, Кар-нак, Есне, Елефантину... Але се тільки мрія, бо хтось тепер може тільки лежати (як сидить, то вже щастя), на морі