Читати книгу - "Зоряні крила"

— Я гадаю, нам все тут слід оглянути, — запропонував Крайнєв.

— Я з охотою покажу вам лабораторію, — намагаючись цілком оволодіти собою, сказав Дорн.

І вони пішли по довгих коридорах лабораторії. Крайнєва цікавило, як далеко пішли німці в техніці реактивного літакобудування. Він просто запитав про це Дорна.

— Дечого ми досягли, — відповів німець, — але люди на наших літаках в повітря ще не підіймалися. Ми приділяли головну увагу літакам-снарядам. Фюрер вважав, що реактивними літаками ми встигнемо зайнятися і після перемоги. Нам потрібна була зброя, яка зараз дає ефект, а не колись. Ми ставили досліди і конструювали реактивні літаки, незважаючи на це. В тих шафах лежать креслення. Вони тепер ваші. Ви можете з ними ознайомитися… якщо зможете…

Король раптом насторожився.

— Як ви гадаєте, товаришу Крайнєв, що можуть означати його останні слова?

— Нічого особливого, — замість Крайнєва відповів сам Дорн, — просто, я глибоко переконаний, що нікому з вас живим звідси не вийти. Ви надто далеко відірвалися від своїх військ. Не далі, як завтра, вас знищать.

— От нахаба, — вигукнув Король, — побачимо завтра, як нас знищать. Він не має ніякого уявлення про все, що твориться на фронті.

— А може, тут усе заміновано? — запитав Орленко.

— Перевірити не гріх, — відповів Король, — але на це розраховувати важко. Адже він навіть уявлення не мав, де ми зараз є. А для того щоб таку споруду замінувати, не одну годину треба, навіть не один день.

— Ми будемо ночувати тут? — несподівано запитав Дорн.

— Хто буде, а хто й ні, — відповів Король. — Для військовополонених там уже готують підвал.

— Дуже добре, — відповів Дорн і глянув на маленьку колбу, яка стояла на вікні. Досі він всіма силами обминав її поглядом, але зараз все-таки не витримав.

Тільки одна Ганна, яка невідступно дивилася на Дорна, помітила цей погляд. Дивуючи усіх, вона раптом встала зі свого стільця, підійшла до вікна і взяла в руки колбу. Сизуватий порошок пересипався в ній, і був він такий знайомий з вигляду, що Ганна несподівано згадала Яринку і роботу в хімічній лабораторії.

— Навіщо вам здалася та колба? — придушеним голосом запитав Дорн.

— Вона мені нагадала одну речовину, з якої ми зробили пальне для останніх реактивних літаків. Ця мила речовина вибухає від сонячного променя. Мені здалося, ніби це саме вона.

На губах у Дорна раптом з'явилася піна. Він кинувся до Ганни, як навіжений. Король схопив його, одним ударом збив на підлогу.

Обличчя Дорна аж посиніло від люті.

— От і маємо розгадку, — сказав Крайнєв, — як добре, Ганно, що ти поїхала разом з нами.

— Значить, нікому тут ночувати не можна, — сказав Король, — невідомо, чи не стоїть ще десь одна така пляшечка. Як ви гадаєте, це міг бути пристойний вибух?

— Коли це та сама речовина, то з усього будинку залишилися б тільки друзки, — відповіла Ганна. — Ця речовина колись вбила Яринку, а там було всього кілька міліграмів.

Король і Орленко раптом обидва спохмурніли, і мить у кімнаті тривала тиша.

— Виведіть його подалі, — наказав Король, показуючи на Дорна.

Дорна вивели. За кілька хвилин усі покинули велику лабораторію, де кожної миті могли трапитися всякі несподіванки.

А другого ранку, коли вже зійшло сонце і освітило всі кімнати і вже можна було не боятися ніякого вибуху, Крайнєв узявся до роботи. Разом з Мариною читав він креслення, які вдалося взяти з сейфів — ключі від усього цього господарства лежали в кишені Дорна.

Крайнєв, Марина і Матяш працювали довго і наполегливо. І коли вже було розібрано всі креслення, Крайнєв зробив підсумок.

— От дивіться, товариші, вони йшли по наших слідах. Звідси і схожість в роботі хіміків, які добували пальне для реактивних двигунів. Ця робота мало не коштувала нам життя. Але головне не в тому. Ви бачите, що нам у них нічому вчитися. Я про це багато думав, коли вони мене примушували тут працювати, а тепер переконався остаточно. Уся ця хвалена німецька техніка відстала від нашої на ціле десятиліття. Дорн, мабуть, думає, що нам в руки потрапило хтозна-яке багатство, а все це багатство вже давно лежить у наших архівах.

І надвечір того ж дня на великому аеродромі, біля його східної стіни, відбулася урочиста церемонія. Саме в цьому місці багато років тому поховав Юрій Крайнев пілота Волоха. Зараз уже і сліду не залишилося віл знаку, залишеного на асфальті, але сам асфальт у цьому місці трохи потріскався і увігнувся.

Танки вишикувалися перед непомітною могилою. Танкісти стояли біля своїх машин. На місці, де було поховано Волоха, встановлено маленький червоний обеліск з п'ятикутною зіркою зверху. Багато таких маленьких пам'ятників залишилося в Європі там, де билася Червона Армія.

Крайнєв підійшов до обеліска з непокритою головою. Танкісти скинули шоломи. Зимове холодне сонце вже торкалося обрію, і засніжені дерева в лісах навколо аеродрому і самі сірі бетонні стіни були залиті ніжно-рожевим світлом.

— Я клявся колись, друже, — глухо сказав Крайнєв, — що повернуся, щоб поставити тобі пам'ятник. Я додержав своєї клятви.

Голос його раптом перервався від хвилювання. Сонячне світло потемнішало і з рожевого стало кривавим.

Король дав сигнал. Глухо вдарили танкові гармати, струшуючи повітря.

Рожевий сніг посипався з дерев.

Хвилину на аеродромі стояла тиша. Потім танкісти наділи шоломи і рушили до своїх машин.

Завдання, поставлене перед Королем, було виконане. Полк ішов далі на захід. Юрій Крайнєв і його друзі мали повертатися в Київ.

— Приходьте швидше з перемогою, — побажали Королеві і Орленкові друзі.

Загули танкові мотори. В надвечір'ї зникли важкі танки.

Потім