Читати книгу - "Зоряні крила"

Крайнєву він привіз наказ негайно повертатися до Києва.

— От і добре. Тут і робити нічого. Мені до своїх літаків, додому вже захотілося, — сказав Крайнєв, і всі відчули таке ж бажання.

— Я дуже чекаю вас у Києві, — сказала Марина Росовському на прощання.

Він нічого не зміг відповісти від хвилювання, тільки провів очима машину, в якій поїхали до штабу армії Крайнєв і його друзі, а сівши в свій літак і злетівши, довго дивувався, чого це літак ніби хитається в його руках.

Перемога прийшла разом з весною, радісна, сонячна, буряна. Другого травня був взятий Берлін. Дев'ятого травня тиша запанувала над всією Німеччиною. День цей став Днем Перемоги для всього прогресивного людства.

Але коли для багатьох тисяч і навіть мільйонів людей ця перемога визначала повернення додому, демобілізацію, зустріч з рідними, то в інституті зовні начебто нічого і не змінилося. Все так само напружено працювали інженери і хіміки, так само щодня злітали в небо експериментальні реактивні літаки.

І, як це не дивно, для колективу інституту День Перемоги приніс ніби нову відповідальність. Реактивні літаки так і не застосовувалися в цій війні. Проте відомо було цілком точно, що в усіх країнах під час усієї війни відбувалася напружена дослідницька робота. Результати її залишалися невідомими. Значить, для того щоб не залишитися позаду, доводилося працювати, може, навіть напруженіше, ніж під час війни.

Саме такі висновки зробив для себе Юрій Крайнєв зразу ж після Дня Перемоги. Робота тривала, не припиняючись ні на мить.

На великому аеродромі, що лежав далеко за Києвом, з'являлися все нові і нові моделі реактивних літаків. Підполковник Полоз і Валя вже не встигали їх оглядати і випробовувати. Полоз тоді згадав про своїх давніх друзів, і брати Котики з'явилися в інституті стратосфери.

Вони спочатку недовірливо поставилися до цих літаків без моторів, але дуже скоро переконалися в їх перевазі і захопилися ними до краю.

Тепер для Крайнєва були вже вирішені майже всі проблеми реактивного літака. Залишалася тільки дуже висока посадочна швидкість, і саме її весь час намагався подолати Крайнєв, добре знаючи, що розв'язання цієї проблеми вимагатиме років роботи.

А коли минуло ще кілька часу, Крайнєв і Валенс доповіли в Москві про те, що тепер уже можна випускати в повітря бойові реактивні літаки, виготовлені не експериментально, а серійно, на заводі. Це вже була справжня бойова машина величезної швидкості і вогневої могутності.

З Москви прийшла відповідь, що на наступному авіаційному святі в Тушино можна і не тільки можна, а навіть треба показати роботи інституту.

Це повідомлення примусило хвилюватися не тільки Крайнєва. В першу чергу страшенно стурбувався підполковник Полоз. Це ж йому саме тепер доводилося показати літаки в повному блиску.

Полоз спочатку заперся на цілий день у своїй кімнаті і опрацював точну програму виступу. Вона складалася з польоту двох пар реактивних винищувачів. Фігури вищого пілотажу мали бути продемонстровані всіма чотирма літаками одночасно, потім мав відбутися «повітряний бій» між двома парами літаків. Все це забирало три-чотири хвилини, не більше. Вправи треба було провести на найбільшій швидкості.

Пілотів для такого параду Полоз визначив не вагаючись. Троє Котиків і Валя були тут, безперечно, найкращими.

Для цих пілотів почалося важке і напружене життя. Полоз виробив спеціальну програму тренувань, і вони вивчали до повної завершеності найскладніші фігури групового вищого пілотажу і десятки разів проводили в повітрі учбовий «повітряний бій».

І от, нарешті, він наступив, цей день великого авіаційного параду в Тушино. Валенс, Крайнєв і всі інженери інституту стратосфери виїхали до Москви заздалегідь. Усі хвилювалися, як на найвідповідальнішому іспиті. Валя і брати Котики теж нервувалися, але на них це не позначалося нітрохи. Вони були цілком певні в собі, закохані в свої машини, і жоден сумнів не міг торкнутися їхніх сердець.

Сотні тисяч москвичів заповнили в цей день величезний аеродром. Чорна маса людей ворушилася, зростала весь час і нарешті величезним кільцем охопила неосяжно велике поле аеродрому.

Юрій не бачив, що робиться з небі над аеродромом. Він до болю в грудях чекав, поки прийде його хвилина і характерний свист реактивних літаків пролунає в повітрі.

І от вона наступила, ця хвилина.

Все трапилося саме так, як він передбачав. Ніби зв'язані одною невидимою ниточкою, робили в повітрі найскладніші фігури вищого пілотажу реактивні літаки. Вони зникали в височині, вертикально набираючи висоту, вони падали майже до землі, женучись один за одним, вони переверталися і робили круті віражі так легко, ніби швидкість їхнього польоту не досягала тисячокілометрової грані.

Юрій дивився не відриваючись, і серце його сповнилося гордістю за свою роботу, за своїх товаришів, за свою країну, яку ніхто і ніколи не зможе перемогти.